Розділ 47.1

Філін привезли  в  простому дерев'яному ящику,  пофарбованому в чорний колір.

Місце для могили вибрали за манежем,  на невеликому пустирі. 

Директор   дав добро на поховання і дозволив Олегу,  як  своєму  заступнику  всім розпоряджатися. А  сам махнув  у відпустку. 

Олег   розраховував на місце директора в недалекому майбутньому, тому йому це виявилося тільки на руку.  

До того ж, він  побоювався, що  міське фінансування  зменшиться, і будівництво конюшні  затягнеться ще на декілька років.

А нинішньому  керівнику, здається, все одно.

На відміну від  Олега. 

Той зубами буде вигризати гроші з міста, якщо знадобиться. Або шукати спонсорів...

Так, пустир – чудове місце.

Адже коні все одно будуть  помирати, а найвидатніших з них можна тут і ховати. Встановлювати невеликі пам'ятні знаки.

Багато  кому до вподоби  ось така  ритуалістика.

Яму  викопали заздалегідь невеликим екскаватором.

Опустити ящик з тілом коня в могилу виявилося справою не такою вже й легкою.

Але співробітники похоронного агентства запевнили, що все буде швидко і обережно.

Юля стояла трохи осторонь, поруч з Олегом.

Працівники порадили не підходити близько – ящик надто важкий.

Звичайно, відкривати його ніхто не збирався. 

Та й навіщо? Кінь – не людина, помер – і нехай...

Подалі  стояли й інші цікаві; конюхи, спортсмени – всі  ті, хто  знаходилися  того ранку  в стайні.

Вони тихо  перешіптувалися  між собою, щоб не порушувати урочистість моменту.

Хоча ніякої урочистості не було. А був  ранок другої половини травня:  яскраві, веселі фарби, гарячі  сонячні промені, гучні пташині  співи.

Похорон – це, звісно, сумна подія, але тренування ніхто не скасовував, так само як і повсякденне, дуже насичене кінне спортивне життя.

Юля дивилася, як ящик  обережно опускають на дно ями.

У неї не залишилося ніяких почуттів, крім порожнечі і досади. Все виявилося безглуздим.  Замість серця зяяла випалена діра.

Вона так і не скинула курточку, і все тіло під одягом було липким від поту.

Олег обережно торкнувся її за плече.

– Ти як?

– Нормально, – відгукнулася майже беззвучно.

Згадала про  пакетик з волосками із гриви Філіна...

Але він, здається, залишився в печері. Або у  Ібергарда...

Ібергард...

В одній кишені лежав  кинджал, в іншій медальйон. 

І тільки ці предмети  підтверджували: все, що сталося – сталося насправді.  Що вона не збожеволіла і її не потрібно здавати в психлікарню.

А вбивство Гайні Юля, навіть,   не сприймала як факт. То, наче у сні було – далеким, нереальним…

– Ходімо! –  м'яко наказав Олег, – І без нас закапають...

Він хвилювався.

Час минав, а  Юля залишалася такою ж байдужою.  Якщо вона так і далі буде нудьгувати, то не встигне підготуватися до змагань.

Але чи доречно говорити про це зараз, біля  могили Філіна?

Більш ніж доречно. 

Олег натягнуто посміхнувся. Шкода, що не можна сказати, мовляв, Філін був би радий, якби ти не кинула спорт і перемогла...

– Ти вибач, Юль, – почав він обережно,  – але  тобі потрібно вибрати нового коня. Якщо не хочеш з нашої стайні, то я куплю його спеціально для тебе. Є на прикметі породиста кобилка... чистокровна, рудої масті. Хочеш, з'їздимо, подивимося? Завтра, наприклад...

– Так! – Юля розсіяно кивнула, – Завтра!

Напевно, це і є  самий розумний вихід. 

Життя спочатку... Забути все, немов кошмарний сон. 

Новий кінь,  нові враження. І з Максом потрібно поговорити відверто. Навіщо бігати і щось шукати? Чи не краще спробувати, як бабуля радила? 

Може, саме  поруч з Максом вона знайде спокій і щастя? У всякому разі, в Максі вона впевнена – ця дружба і любов  перевірені роками.

Швидше б він уже повернувся!

А  кинджал і медальйон? 

Та до біса! Сховати їх подалі з очей і, хто знає, раптом одного прекрасного дня вони   зникнуть, немов їх і зовсім не було...

Треба повернутися, розповісти бабулі про своє рішення.

Юлі несподівано стало дуже холодно і незатишно, ніби    її  обдало поривом крижаного вітру.