45.2

– Юлю! Відкрий! Ти що там, заснула? Ти навіщо закрилася? Я зараз двері виб'ю!

Цей голос лунав вже не крізь товщу води, а був цілком реальним: гучним, здивованим, навіть, переляканим.

Юля підскочила, важко дихаючи, з  вилупленими    очима.

Вона лежала на   топчані у   своїй кімнаті для переодягання, а в двері стукав Олег.

Погано розуміючи, що саме сталося, Юля підбігла до дверей і відчинила.

– Ти де була, взагалі? – дивлячись на неї розлючено, запитав Олег.

– У якому сенсі?

– Ти на дзвінки не відповідала. Мені вже твої родичі телефон обірвали...

Юля, продовжуючи  ошаліло  дивитися на тренера, швидко пройшлася,  прослизнула руками по кишенях: медальйон, кинджал...

Ну звичайно! Телефон і всі  її речі залишилися там, біля багаття, в рюкзаку.

– Я... не знаю, здається   в лісі гуляла і загубила...

– А що це у тебе на обличчі?  І на шиї? – підозріло примружився  Олег, – Кров?

– Бруд, напевно, – швидко відповіла Юля, – слухай, подзвони моїм...  Я збігаю в ліс, телефон  пошукаю. Я знаю, де він  міг випасти. Приблизно…

Олег   похитав головою.

– Досить дуріти,  Юлько.  Якщо тобі погано, звернися до лікарні... Ти розумієш, що ти мені потрібна? – суворо промовив він, але побачивши майже божевільні  очі Юлі, пом'якшав: – Зараз  подзвоню зараз...  До речі,  сьогодні Філіна привезуть... Я вирішив тут його  поховати,  трохи подалі,  за манежем.

– Коли? – прошепотіла Юля одними губами.

– Десь  за годину, півтори…

Юля кивнула і   вибігла зі стайні. 

Ранок. І сонце вже сходить...

Як же так?   Юля побігла через двір до лісу.

Олег, вийшовши на   вулицю, несхвально дивився їй услід. Щось з дівчинкою явно відбувається.  Потрібно, хоч  силою, хоч вмовляннями, але показати її лікарю.

Юля бігла  крізь пронизаний сонцем, ранковий ліс.  Якщо минуле змінилося, то чому Філін мертвий,  а вона  жива?

Адже, якщо Ібергард її не врятував, то вона повинна  валятися у комі…

Минуле змінилося, але в цьому світі, схоже, нічого не змінилося... Всі події йдуть так, як і йшли.

Через десять хвилин Юля була біля печери. 

Ніяких слідів багаття, а ось її рюкзак так і валяється, кинутий під кущами.

– Ібергарде!

Юля заскочила в печеру. 

Нічого! Ні запаху, ні ліжка з трав, все сухе, порожнє, безнадійне...

Ібергарда тут немає і, схоже, не було...

Юля вдарила  з усіх сил у стіну, туди, де  відкривалася  потайна кімната. 

То як же рюкзак? Вона що, наодинці тут сиділа вчора? Навіщо?

Може, Ібергард біля річки?

Побігла  до річки, туди, де вони  гуляли  нещодавно. 

– Ібергарде! 

Впала на коліна і, спершись руками  на  вологий пісок, тупо подивилася на своє відображення в прибережній воді.

Кров… Звісно!  Вона ж убила Гайні... 

Юля  стиснула зуби  і почала    витирати  кров так  яростно, ніби хотіла шкіру з сбе здерти.

Дістала з кишені кинджал, щоб  і  його промити від крові, але побачила,  що лезо абсолютно чисте, без єдиної плями  і блищить наче новеньке.

Якби не медальйон і не кинджал, то... 

Ні, це маячня якась! Не можна все відразу списувати на сон або затьмарення розуму... 

Ібергард був. Врятував її життя. Цілував її губи, гладив її по волоссю. 

Юля не розуміла – ненавидить вона його  чи кохає, але відчайдушно хотіла, щоб він повернувся. Нехай і повторним. Він потрібен їй таким, яким є…

Хаос!

– Хаосе! – покликала Юля в останній надії, що  хоч кіт відгукнеться...

Прислухалася.  Але навколо лунали лише веселі голоси птахів. 

То там, то тут у кущах і заростях очерету щось шелестіло, але Хаос  не з'являвся.  

Значить, його теж немає.

Зовсім приголомшена, Юля пішла назад. 

По дорозі зателефонувала бабусі, потім Максу.  

Вислухала купу докорів, виправдовувалася, що гуляла по лісу, телефон  випав з кишені, а вона цього  і не помітила  і, взагалі, не  звертала уваги на час...

Бабуся  засмучено поохала, а Макс пообіцяв,  що коли повернеться,   влаштує  їй гарну прочуханку. Щоб знала,  як вночі  лісом тинятися.

– Повертайся швидше... – прошепотіла Юля і відключилася.

Ще потрібно перевірити камінь, де  була його могила, але туди йти далеко. 

І страшно… А як  нічого не знайде, якщо там немає розкопаної землі?