Розділ 45.1

У крові кипіло  неймовірне збудження, тому їй  спершу важко було сфокусувати зір  у цьому мерехтливому світлі свічок. 

Начебто невелика кімната,  затишна... 

І біля стіни... 

Юля слабо скрикнула.  Так, вона потрапила до того, до кого хотіла.  

Ібергард якось незручно розмістився на широкій лежанці – напівсидів, напівлежав. 

Поруч, з його рукою стояв келих, очевидно той самий, в який йому підсипали зілля.

Юля кинулася до лежанки, люто змахнула келих на підлогу.

Вино  вилилося на підлогу, розтеклося темно-червоною, густою  калюжею.

– Ібергарде…

Юля схопила його за плечі, струснула.

Але він  не відгукувався. 

Звичайно, вона відразу все зрозуміла. Ібергард  щойно випив  вино з  отрутою. 

Але  весь задум  месники завершити не змогли, тому що не знайшли  кинджал.  Щоб медальйон спрацював, його потрібно наповнити кров'ю і стихіями... 

Так, може, вийде його пробудити?  

У усі образи, уся недовіра  миттєво випарувалася без сліду.

– Ібергарде, – Юля  знову почала трясти його  за плечі, відчайдушно сподіваючись на диво, –   Ну прокинься, благаю... Я дуже, дуже  тебе кохаю. Ти потрібен мені…

Гладила по густому, світлому волоссю, цілувала його чоло, очі, губы. По щоках текли гарячи сльози, капали  на його  обличчя…

Та  даремно – Ібергард не   реагував.

Приклавши вухо до його грудей, Юля  почула повільне, немов би з далекого-далека биття його серця.

А через мить це стук  заглушали поспішні кроки по коридору.

Звісно! Про них вона зовсім забула. Забула про Гайні, яку  щойно вбила. 

У двері  почали  сильно, з люттю  колотити.

– Та  там вона! Нікуди їй більше дітися! –  гуркотів   голос  по той бік.

І знову удар.

Юля схопила   руку Ібергарда і  притиснула до губ його безвольні пальці.

Вони точно зараз винесуть двері, а бігти їй нікуди.

Кімната невелика, і ніяких явних виходів у ній немає. 

Медальйон не допоможе. Ніщо не допоможе...

У двері стукали так, що  стіни здригалися. Тепер це не просто бажання дістати   кинджал, щоб закінчити розпочате, тепер це ще й  нестримна жага  нової помсти.

– Ібергарде... –  вона дивилася в його гарне, нерухоме обличчя, – допоможи мені.  Ти ж  могутній  чарівник. Ти все можеш! Допоможи мені… Благаю, допоможи. Адже я всього лише хотіла врятувати  тебе і себе... нас...

Після чергового удару двері тріснули, кілька  дерев'яних трісок  полетіли всередину кімнати.

– Гаплик! –  сумно подумала  Юля,  з усіх сил стискаючи  руку Ібергарда.

Ось зараз вони увірвуться і  – все. 

Ніхто з нею не буде церемонитися. А з огляду на те,  який це дикий  час, то смерть  – найлегше, що на неї  може чекати.

І раптом Юлю  осяяло, немов  зсередини хтось штовхнув  прямо в груди.

Вона поривисто поцілувала Ібергарда в губи і підхопилася.

– Ну добре, коханий, ти тут сам впораєшся. Ти ж безсмертний...

Міцно  стиснула рукоятку кинджала і  всадила його в стіну. Лезо пройшло крізь камінь  наче  крізь щось м'яке і податливе.

Сніп яскравого світла бризнув їй назустріч.

Портал! 

Її закрутило, завертіло  в сліпучому вирі. 

Переслідувачі вибили двері і увірвалися  до кімнати. Юля бачила їх немов крізь товщу води. 

І як крізь товщу води до неї долітали їх розлючені голоси.

– Вона не повинна втекти! Закривай портал!

– Як?

Щось темне й  важке полетіло  у її бік, але застрягло  немов  у киселі, в густих хвилях порталу.

Юля  відчула,  що її  кудись потягнуло з жахливою силою. Вона закрила очі, викликаючи в пам'яті обличчя Ібергарда і думаючи тільки  про нього...