Розділ 35.1

Та  в наступну мить  Нік подумав, що досить безглуздо  здаватися ось так просто. Тому кинувся слідом за дівчиною.

Дуже хотілося схопити її й струсити з такою силою, щоб і дух вибити. 

Але не можна. Люди...

Ситуація вийшла з-під його контролю. 

І усвідомлення  цього  підняло хвилю тих жахливих почуттів, як іноді здіймалися в його душі без жодного приводу і, які йому з такою важкістю  доводилося придушувати.

– Юлю, зачекай... –  стримуючи свою лють, сказав він, –  давай поговоримо...

–  Забирайся  до дідька!

Вона чудово розуміла: якби не люди, Нік міг би зважитися на що-небудь... 

Увесь його вигляд кричав про це. 

Юля здригнулася з огидою. 

І як вона могла взагалі вважати його цікавим і, навіть, замислитися про щось більше?

–  Ти ж знаєш, що таке магія та езотерика, –  тихо квапливо говорив він, не відстаючи ані на крок, – там немає місця емоціям, тільки бажання, наміри... Впевненість у тому, що ти  все робиш  так, як сам бажаєш... Я хотів отримати силу. Можливо, мені потрібно було вчинити якось інакше, але ж із тобою нічого не сталося!

Юля мовчала. 

Так, тепер вона розуміла побоювання Ібергарда… 

Далі доріжка вела через високі кущі.

І нікого на ній не було. 

Кав’ярня  залишилася позаду і трохи осторонь.

Ще з десяток кроків –  і кущі сховають їх від зовнішнього світу. 

А Нік уперто  пхнеться  за нею,  і очі його горять божевіллям.

Зараз вона хоча б закричати зможе, і її почують, а там – у густій і вологій ранковій напівтемряві, ніщо не завадить Ніку просто затиснути їй рота, вдарити по голові. 

Він що завгодно може з нею зробити.

Ні, далі йти  безглуздо. 

У всякому разі, поки на доріжці хто-небудь не з'явиться. Тоді можна буде стрімко проскочити…

І Юля мимоволі сповільнила крок.

–  Спробуємо домовитися! –  збуджено говорив Нік, – Юлю, зупинись, будь ласка,  на  мить  і послухай мене!

Так, він теж бачив кущі, але не розглядав їх як можливість. 

У всякому разі в найближчі кілька хвилин.  

Він щиро хотів, щоб Юля, незважаючи ні на що, повірила йому. 

– Послухай, у тій книжці, яку я привіз, є багато того, що можна використати для себе... І тільки я один знаю, як це працює, бо кілька років вивчав... І поділюся цими знаннями з тобою. Я розумію, ти мені не віриш, але, послухай, ми дамо клятву... Я більше не доторкнуся до тебе, обіцяю...

Юля прикусила губи. Ні!  Може це й параноя, але в кущі з ним вона не піде.

Вона  розвернулася і квапливо попрямувала назад. 

В обхід –  довше, але надійніше.

Тільки потрібно ось цього  здорового комара, що свербить над вухом,  якось  прибити.

– Я ніколи в житті тобі більше не повірю, тож можеш не  стрибати навкруги, –  кинула вона на ходу.

–  Даремно так кажеш. Адже я зараз чесний із тобою. Удвох ми могли б досягти багато чого. Ти повернулася майже з того боку життя, а я зумію зазирнути в нього, не вмираючи. До того ж, ти мені, дійсно, подобаєшся! –  Нік зробив останню спробу, –  І якщо ми будемо разом...

–  Ми? Разом? – Юля засміялася з таким презирством, що Нік знову ледь не закипів від гніву, –  Та я, скоріше...

Ні, надто передбачувано, банально: навіть якби ти був єдиним чоловіком у світі, я б і  тоді, навіть, не плюнула б в твій бік....

Хоча, іноді ось такі затаскані фрази потрапляють у саме яблучко.

–  Коротше, слухай сюди, –  втомлено проговорила Юля, –  якщо ти зараз від мене не відчепишся, я підніму крик, зрозумів? А, коли Макс повернеться,  то все йому розповім...

–  Макс! Та чхав я на твого Макса! –  розлютився Нік, зрозумівши, що умовити дівчину не вийде. –  Він, може, й крутий тут, у своєму місті. Але є й інші міста.  Не забувай про це. Даремно ти так... Я хотів вирішити все миром.

– Іди до біса! –  спокійно сказала Юля, –  І пам'ятай – у тебе три дні.

І  попрямувала  в обхід. 

Серце її все одно шалено калатало.