29.2

Юля нічого повинна  віддавати  йому за допомогу. Він сам захотів їй допомогти...

Тож, потрібно залишити їй можливість, нічого не обіцяючи безпосередньо.  

А там  – вже як буде.

– Я нічого не  візьму натомість, – відповів він спокійним, навіть нудним голосом, –  Але зрозумій,  кінь –  не кіт… Що  більше тіло, то   більше енергії необхідно для того, щоб наповнити його новим життям.

– Так! Так! Я розумію! –  вигукнула дівчина, підбадьорена тим, що він   одразу  не відмовив.

– До того ж, неможливо точно сказати, вдасться мені повернути твого коня чи ні. Магія вашого світу  краплинами розсіяна по стихіях, її дуже важко зосередити в одному місці.  І ще...

–  Ще?

Ібергард кивнув. Йому потрібен час. Точніше, їй він теж потрібен. 

–  Легше повернути тіло до життя, коли воно вже пролежало певний час у землі й почало розкладатися...

У цьому Ібергард анітрохи не збрехав. 

Звичайно, для Юлі  таке зауваження  прозвучало трохи дивно, але вона повірила йому беззастережно.

–  Тобто?

–  Тобто, нехай вони його поховають... 

–  А якщо вони його спалять? – раптом запитала вона.

– Вони збираються його спалити?

–  Ні,  скоріше за все, –  зітхнула Юля і зробила крок назад, відпустивши його плечі, – Олег сказав, що Філін – видатний кінь, заслуговує на те, щоб залишитися на  конюшні назавжди.

–  Тоді нема про що турбуватися.

– Так, ти маєш рацію, мабуть... –  погодилася вона і тільки тепер звернула на нього увагу: – Добре, що одяг підійшов. А то їздити міняти –  така морока!

Звісно, в глибині її душі, наче  на дні темного озера, хлюпала  невиразна образа на те, що він ось так, негайно не кинувся виконувати її бажання.

І Ібергард розумів її почуття, бачив відображення цієї образи в її очах. 

Але не збирався поступатися.

Закони життя  і смерті невблаганні навіть до тих, хто здатен ними керувати.

Сонце майже пішло. Ліс огорнули тонкі, прозорі сутінки, сповнені ароматами молодого листя і далекої грози.

– Я піду, мабуть... –  боязко сказала Юля, –   обіцяла бабусі, що залишуся ночувати на стайні.

Ібергард промовчав. 

Він не хотів, щоб вона йшла, але просити її залишитися теж не міг.  Зараз у  ньому заграло якесь майже людське почуття впертості.

–  Завтра вранці потрібно випити зілля, –  тільки й нагадав він.

–  Так, я знаю...

Хоас шелестів у кущах і хрустів кістками вбитої пташки чи миші.

–  До завтра... –  сказала Юля і зробила крок убік.

Її серце калатало як скажене. Вона теж не хотіла йти. 

І  добре розуміла безглуздість ситуації.

–  До завтра, –  тихо відгукнувся Ібергард і теж відступив.

–  А що ти робитимеш зараз? – запитала Юля.

– Не знаю... Напевно  піду гуляти…

–  А, добре... Побачимося!

– Побачимося.

Юля повернулася і повільно попленталася геть від печери. Пройшла метрів десять і озирнулася. 

Ледь зуміла розрізнити в напівтемряві його високий силует, який так само повільно прямував до лісу.

Він теж зупинився, обернувся.

У Юлі стиснулося горло, серце, підкосилися ноги, затремтіли руки. 

І вона першою не витримала.  

Кинулася до нього, підбігла, галасливо дихаючи й виблискуючи очима. Зупинилася за крок.

– Ні, я не можу так... Я залишуся з тобою.  Мені страшно...

– Страшно?

Ібергард радів, божеволів від захвату, але продовжував робити байдужий вигляд. 

Не для того, щоб помучити дівчину, а для того, щоб вона розкрила свої справжні почуття. Це було необхідно насамперед їй самій.

– Страшно!  Мені здається, якщо я піду від тебе занадто далеко, то біль повернеться, –  вона невпевнено торкнулася його за руку.  

–  Можливо. Але ненадовго... Твої життєві сили майже відновлено, і скоро ти перестанеш залежати від мого зілля...

–  Нехай так! Але цієї ночі я можу залишитися з тобою?  Ми разом погуляємо лісом, поговоримо...

Вона потягнулася якнайвище навшпиньках, заглядаючи в його обличчя. 

Його зовнішність більше не турбувала і не лякала її.

Напевно, вона перестала боятися в ту мить, коли побачила за цими страшними потворними рисами розріз його справжніх очей, контур його губ, широких вилиць.

– Звичайно, можеш, – відповів Ібергард.

Вона повільно, глибоко зітхнула, і на мить ткнулася чолом у його груди.