44.2

І в усьому цьому винен Ібергард! 

Вірніше, спершу,  винна  Явуа. Скористалася її снами, нашепотіла їй бажання і почуття, які вже призвели до трагедії і, невідомо, куди ще заведуть...

У тому, останньому сні,  Явуа їй теж щось шепотіла,  і вона це чула, а коли прокинулася – то не пам'ятала...

Юля зупинилася посеред невеликої круглої зали, абсолютно порожньої, з двома виходами.  

Так куди ж далі?

– Гей, а ти хто? – раптом почула вона  за спиною і  ледь не  підскочила від несподіванки.

Біля стіни стояла Гайні. 

І як вона з'явилася –   зовсім незрозуміло. Хіба що через якийсь таємний хід... 

Гайні побачила її.  Отже,  Юля провела тут занадто багато часу, і захисні чари розвіялися.

– Ти хто? –  повторила Гайні дуже вороже,  повільно  наближаючись. 

– Я це...  повз  проходила... –  Юля  розгубилася і почала відступати.

Повз проходила! Добре хоч не сказала, що  трамвай чекає!  

Серце забилося з страшною силою,  як завжди в незрозумілій і тривожній ситуації.

– Що це? Звідки це у тебе? – переляканий погляд Гайні  втупився в  її руку, що стискала медальйон.

Звісно! Гайні його впізнала...

Юля  відступила ще на крок.

– Горон! –  пронизливо закричала  Гайні, – Тут   щось незрозуміле!  Горон! Швидше, сюди!

Трохи  стіни не затремтіли від її вереску!

З  лівого коридору  вискочив чоловік. За ним – другий.  

Вони зупинилися, здивовано  роздивляючись.

Ніяких сумнівів – це ті самі чоловіки, чию  розмову  Юля підслухала, сховавшись під ліжком.

– У неї медальйон!  

– Як так може бути?

– Неважливо… Її  треба схопити, а потім будемо розбиратися.

Так, потрапила  в халепу, нічого не скажеш!

Юля  кинула миттєвий погляд по сторонах. Пірнути в лівий прохід вона не встигне. 

Невже ось так і завершиться її коротке і безглузде життя? 

«Ну, Ібергарде, ну  удружив! – промайнула  люта думка, –  Щоб ти ніколи не прокинувся...»

Юля шостим чуттям розуміла, що  медальйон їй  тут  не допоможе. Це не духи, а цілком собі люди, щоправда, які жили тисячі років тому. 

З духами, напевно, легше домовитися, ніж з цими, одержимими  жагою помсти...

Юля   сунула медальйон у  бічну кишеню і  знову відступила назад. 

Стіна була зовсім близько, ще кілька кроків –   і вона в неї упреться спиною.

Чоловіки зволікали,  не нападали,  ніби намагаючись оцінити, наскільки небезпечною може бути  незнайома дівчина, яка невідомо звідки взялася в порожньому замку.

– Та що ви на неї дивитеся!  Невже ми дозволимо знищити те,  чого з таким трудом  досягли! – заверещала  Гайні і кинулася  до Юлі.

Та відскочила вбік.  

–  Обережніше!  Ми не знаємо, хто вона! – крикнув один з чоловіків.

–   Та це  просто   дівчисько!  Мерзенна  крадійка!

Серце  Юлі  билося так, що ось-ось із грудей вискочить, думки судорожно металися. 

Бігти! Куди завгодно!

Вона  кинулася в прохід, але її наздогнали і схопили ззаду за плечі,  стиснувши з такою силою, що кістки ледь не тріснули.

– Медальйон!  

І Гайні сунулася до неї, маючи намір запустити руку  їй в кишеню.

Все? Кінець? 

Щось тверде уперлося  під ребра, і цей тупий біль миттєво привів  Юлю до тями.

Адже її руки вільні.

І куртка розстебнута.

Юля метнулася  рукою  вглиб і висмикнула  кинджал.  

Вона рятувала  своє життя, тож  часу  аналізувати  дії  і ходи у неї не залишалося. 

З  усієї сили вдарила кинджалом Гайні в груди…

Вдарила навмання, але влучила  точно в серце. Здригнулася, коли краплі гарячої крові хлюпнули назовні, потрапили їй на обличчя і на шию...

Спершу ніхто  не зрозумів, що сталося.

Гайні завмерла.  Очі її здивовано розширилися,  руки  безвольно повисли. Вона видала хрипкий тихий крик, і з рота стікала  струмінь крові.

І почала повільно опускатися на підлогу.

– Сестро… – прошепотів чоловік, тримаючи  Юлю за плечі.

Але  його хватка ослабла. 

Скориставшись цим, Юля  знову відскочила до проходу, тримаючи перед собою кинджал.

– Вб'ю першого, хто підійде! –  глухо попередила вона.

Ніхто й не думав підходити. Чоловік  зі світло-сірими очима  невідривно дивився на ніж,  губи його  кривилися і беззвучно шепотіли.