Розділ 42.1

Кілька митей  у порталі  –  і Юля вже стояла  на вершині скелі, з якої відкривався вид на нескінченну безліч схожих одна на одну, чорно-сірих скель.

По полотну пронизливо-блакитного неба повільно пливли  рожеві і сірі хмари,  чіпляючись за високі, подекуди вкриті  зеленню, вершини.

Ібергард поклав руки на  її плечі.

– Подивися туди! – сказав він.

Юля обернулася і побачила замок. 

У першу мить вона й не зрозуміла, що це замок, прийняла його за частину  скелі,  а потім розгледіла  вежі і  підвісний міст.

Юля зараз була абсолютно спокійною, немов  портал якимось чином забрав  всі її страхи і сумніви.

– Ти ж казав, що не можна існувати в двох світах одночасно, – сказала вона,  витираючи залишки сліз з обличчя.

– Ми знаходимося в іншій реальності.

– Виходить, до твого замку просто так не дійти?

– Ні.

– І як же я туди потраплю?  Створиш  новий портал?

– Ні. 

Ібергард провів рукою  в повітрі, і  в кам'яній скелі  відкрився прохід.

– Тут вхід у  лабіринт, у світ неприкаяних духів.

– Я повинна пройти по  твоєму лабіринту?  – запитала Юля.

– Не бійся. – Ібергард дістав  медальйон і вклав їй у руки, – Це   провідник. Він безпомилково вкаже тобі дорогу. А моя кров на ньому  завадить   духам  підійти занадто близько.  Ти будеш їх бачити, але не звертай уваги, щоб вони не робили. Гарно запам'ятай:  ні на що не звертай уваги у лабіринті. Зрозуміла?

– Цілком! – Юля кивнула.

–  Тепер  іди сміливо. Ти під захистом. Тільки одна кімната і тільки  кинджал. Важко сказати, що може статися, якщо ти  з якоїсь  причини затримаєшся у  замку. Напевно, цього краще не робити.

Юля ще раз уважно роздивилася медальйон.

– Чи не  варто капнути на нього свіжою кров'ю? – невпевнено запропонувала вона.

– Ні. Моя нинішня кров відрізняється від тієї, колишньої. Та була більш сильною… Не турбуйся. Примарам у лабіринті   і цього   достатньо...

– Я   все одно трохи боюся,  але  вірю тобі, – сумно промовила Юля.

Ібергард нахилився,  взяв у долоні її обличчя, пильно і мовчки  поглянув їй  у вічі.

– Так, усі вірно, – прошепотіла Юля, – якби ти міг сам це зробити, ти б не став наражати мене на небезпеку. 

– Іноді я досі не розумію, про що ти говориш, –  сказав Ібергард  і  поцілував її.

Юля  прочинила  губи,  не закриваючи очей, подалася йому назустріч. На його зовнішність вона  зовсім перестала звертати увагу.

І вони завмерли в обережному поцілунку.

Потім  Ібергард сказав:

– Там, куди ти потрапиш, буде ніч. Так ти  на деякий час зумієш приховати  свою присутність. 

–  Отже, я не  можу діяти за  покликом серця? –  уточнила Юля.

– Ти про що?

– Ну, раптом мені здасться, ніби  потрібно щось зробити, крім…

– Дуже добре подумай, перш ніж так чинити, –  перевав її Ібергард, – Ти залишишся невидимою для  чужих очей не так вже й довго, пам'ятай про це.

– І багато народу в твоєму замку?

– Зазвичай,   небагато, майже нікого… Пора!

– А якою силою володіє  твій кинджал? – запитала Юля, бажаючи ще, хоча б на мить,   залишитися  поруч з ним.

– Безмежною. Тож, якщо трапиться щось  несподіване, скористайся   силою кинджала… Пора! –  повторив Ібергард.

Юля кивнула приречено. 

Нехай вона і була спокійна, але невиразне занепокоєння тліло десь на самому дні  її душі,  кидалося блідими іскрами… 

А ще  передчуття. Ті самі, які вона  відчула уві сні...

– А йти довго? –  знову запитала Юля, затримуючись біля входу в ущелину.

– Ні. Головне – ні на що не звертай уваги.

Він  поклав долоню на її потилицю, повернув до себе обличчям і   з пильною ніжністю вдивлявся в її очі. Потім  відпустив і легенько підштовхнув вперед.

– Нічого не бійся...

Кілька кроків і ось він – лабіринт. Вузький кам'яний коридор, що веде вдалину, ніби в  нікуди.

Світло є,  воно просочується крізь щілини в каменях, немов там, за стіною,  горять яскраві вогні.

Міцно стиснувши  медальйон, Юля швидко пішла  назустріч чорт знає чому.

Духи   не змусили себе довго чекати.