Розділ 41.1

Юля не збиралася розповідати  Ібергарду про свій сон. 

До того ж, Явуа взяла з неї  слово. 

Не лякала, не погрожувала, просто  взяла слово. 

Розуміння  того, що почуття, які відчуває Ібергард, ймовірно, створені магією,  болісно дряпало серце.

Юля не знала, що з цим почуттям  робити.

Звичайно, Явуа залишила шанс…

Але навіщо вона, взагалі, це сказала? Чи не логічніше було б припустити, що дівчина стане набагато слухнянішою, якщо зробити навпаки – переконати її в тому, що почуття Ібергарда абсолютно щирі.

Юля  повільно підвелася і сіла. 

Але варто було їй поглянути на Ібергарда, як вона відразу зрозуміла: з ним теж щось сталося.  

Він  був надто напруженим, зосередженим. 

І Юля з гіркотою подумала, що навіть на такому чорному, спотвореному, ніби обгорілому обличчі, вона з вражаючою точністю  може розпізнати  всі  його емоції.

Зробилося прикро. Так нестерпно, що захотілося  втекти  додому. 

А ніч тільки починалась.  

Сутінки, з проблисками останнього  рожевого  світла, опускалися на  ліс.

– Ти прокинулась іншою… – сказав Ібергард.

Юля  не стала відповідати. Лише  зітхнула:

– Шкода, що я не вмію    читати думки!

– Які мої думки тебе цікавлять?

– Не знаю… Я боюся, що  твої почуття до мене... – Юля запнулася.  

Їй дуже хотілося висловити всі свої сумніви, але з іншого боку, вона ж не могла ні в чому зізнатися.

Тому  безпорадно  посміхнулася.

– Ти боїшся, що я хочу використати тебе в своїх цілях? – запитав Ібергард.

– Ну… в деякому сенсі.  У тебе ж більше нікого  тут немає.

– Ти права… В деякому сенсі… Мені  дійсно потрібна твоя допомога. Сам я не впораюся.

– Допомога в чому?

– Ми говорили з тобою про це.  Я повинен  повернути свій кинджал. Він залишився в моєму замку… Потрібно піти і забрати його.

– Через портал?

Ібергард кивнув, дивлячись серйозно, зосереджено.

– Але якщо ти можеш відкрити портал у  своє минуле, чому ти не можеш  це минуле  якось виправити? – запитала Юля.

– Я не можу його змінити. Занадто багато часу  пройшло… Та, навіть, якби міг, то не став би цього робити…  Через тебе... Ти потрібна мені. Дуже потрібна... І зараз, і після, коли все закінчиться. Але спершу   треба    повернути  кинджал. І з цією метою, так, я хочу тебе використати...

Ібергард простягнув руку і  притиснув розкриту долоню до її грудей. Поруч із серцем.

Юля  ледь дихала, охоплена  якимось  неясним  почуттям. Немов всередині неї  піднімалася сила,  якої вона раніше не відчувала.

– Слухай, – сказав Ібергард,  – тепер ти можеш прочитати мої думки.

– Ні, ні! –  заперечила Юля, –  Краще, якщо ти сам скажеш. Я не хочу бути занадто… нудною, прискіпливою, але, зрозумій, для мене це дуже важливо.  Адже я готова заради тебе ризикнути всім… Я кохаю тебе… Можливо, це дурне і наївне почуття,  але це так!

– Тобі не потрібно виправдовуватися. Твоя любов лікує  краще за всі     найпотужніші зілля. Але  ми не зможемо бути разом тут, ми, швидше  за все, не зможемо бути разом там, звідки я прийшов. Щоб залишитися разом, нам доведеться   знайти новий шлях.  Наш, власний. Ти розумієш мене?

Юля накрила його руку своєю долонею.

– Що для цього потрібно?

– Тобі доведеться кинути все, що тобі дорого, і піти зі мною.  Назавжди. Якщо я назву тебе  своєю дружиною, то дороги назад у тебе вже не буде.