38.2

– То що ж вона з тобою зробила?

–  Вона всього лише  відкрила шлях тим, хто   так  пристрасно    прагнув  мого забуття. Втім, я погано пам'ятаю, що саме сталося...  Ми  випили трохи вина.  Я  з першого ковтка зрозумів – щось не так,  і відставив келих, але було пізно. Досі не можу зрозуміти, як їм вдалося мене знерухомити. 

– Їм? 

– Так. Я нечітко чув голоси якихось чоловіків, а потім голос   Гайні, вона  говорила про мій ніж... Ніж!  Останнє, що я відчув – як  лезо  встромили мені в груди. Зрозуміло, я був упевнений,  –  це  довго не триватиме. Що вони, люди, можуть зі мною зробити? Ось зараз, магія всередині мене  вирветься назовні... Та я помилився, – сказав Ібергард без жодних емоцій, –  Ось цей медальйон – він і є першопричина всього. У ньому  моя кров, у ньому  моя сила,  яку зуміли до пори утримати  страшними заклинаннями...

– З темного світу?

– Іншого місця немає, – кивнув Ібергард, –  мене може знищити лише та сила, яка врятувала.

Юля взяла амулет у руки, почала його уважно обмацувати й оглядати.  

Як їй хотілося  відчути все те, що приховано всередині  цієї,  на перший погляд,  звичайної прикраси!

– І ти не знаєш, хто та дівчина, і навіщо вона це зробила?

– Ні. Тоді у  мене не було приводу їй не вірити. 

– Але ж ти вмієш читати думки! Як же так, Ібергард? І ти не розпізнав, що вона бреше? –  вигукнула Юля.

– Я читаю не думки, а, скоріше, почуття… Можливо, вона  або  зовсім не грала, або грала занадто добре, так, що я нічого не запідозрив. Я  ніколи не ставився до людей як до ворогів. Мені подобалося допомагати їм. 

– Але тепер, – невпевнено сказала Юля, –  тепер, коли ти прокинувся і трохи зцілився, адже все закінчилося? Ти зможеш залишитися в нашому світі і продовжиш жити. Ми продовжимо жити... Разом... – додала вона ще тихіше.

Ібергард поцілував її в лоб.

– Я  віддав би все, що завгодно, щоб залишитися з тобою, де завгодно, нехай і тут. Але я не думаю, що це – кінець мого шляху.  Інакше в цьому немає ніякого сенсу. Той. хто наклав закляття,  скоріше за все, відчує моє пробудження і захочє завершити розпочате. 

– Але минуло стільки часу!

– Для магії  час нічого не означає. 

– І в чому  тоді сенс? – несподівано розсердилася Юля.

Їй було дуже складно уявити, що хтось тисячу років  сидить і спостерігає, щоб Ібергард не прокинувся. Де він сидить? Як він живе так довго?

– Сенс у моїй смерті. І чим довше вона триватиме,  тим  більше сили  отримає той, хто задумав все це спочатку.  Я б  став  порохом, а він би отримав всю мою силу.  

– Але ти тут, а він – чорт знає де! –  з відчаєм вигукнула  Юля, – Між вами  століття і ще…   багато всього…

– Але я можу повернутися. Відкрити портал…

Юля навіть підвелася, спершись на коліно  Ібергарда, і заглянула йому в обличчя. 

Медальйон випав з її ослаблених пальців і безшумно  скотився  на теплу землю біля багаття.

– Ти можеш повернутися? – повільно запитала вона.

Ібергард кивнув.

Він не думав про це раніше, але тепер,  розповідаючи Юлі про себе і все  глибше занурюючись у хащі свого  життя,  він зрозумів, що у нього залишився лише один вихід. 

– Так я  отримаю доступ до початкової енергії і зможу зрозуміти, що і чому сталося. Хто  вона така і навіщо  так зробила. Саме тому я не можу повернути себе повністю. Якась частина мене все ще продовжує гнити в землі.  Я повинен отримати назад  свій  ніж. 

Юля  підібрала медальйон. 

Дивно, він лежав так близько до вогню,  а був дуже холодним, прямо крижаним. 

Голова  крутилася,  у вухах дзвеніло, кінчики пальців поколювало.

– Мені потрібен ковток кави, – Юля  потягнулася до своєї сумки і дістала  термос.

Теплий, горіховий запах  трохи розсіяв напругу.

Налила каву в кришку від термосу і випила з жадібністю, одним ковтком.

– Дивний  напій… – сказав Ібергард.

Юля розлючено похитала головою.

– А якщо ти повернеш все, що втратив, ти зможеш залишитися в цьому світі, зі мною? – запитала вона тремтячим голосом.

–  У мене немає відповіді на  таке  питання. Все буде залежати від шляхів, які ми відкриваємо. Зараз,  коли пам'ять  знову зі мною, я   розумію, що ти теж наражаєшся на небезпеку. Втім…  – Ібергард подивився на Юлю, і в його очах спалахнуло щось незнайоме,  таке,  що вона навіть описати не змогла б, тому  що  в світі людей подібного почуття, просто, не існує.

– Так чи інакше, ти   була поруч, коли я прокинувся. Збіг це чи закономірність –  напевно  сказати не можна. Але цього тобі не пробачать. І, швидше за все, тобі краще залишатися поруч зі мною. А так я зумію захистити тебе… 

Права на використання  книги належать  автору. У відповідності до ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» у редакції Закону України від 11 липня 2001 року № 2627-III,   я забороняю   використовувати будь-яким чином, повністю або частково,  цю   книгу. Невиконання цих вимог дасть мені право відповідно до ч. 1 ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» звернутися до суду та інших органів відповідно до їх компетенції за захистом свого авторського права. І не тільки України, а і Євросоюзу.