37.2

Минали роки. 

Ібергард не старів. Багатьох  це і лякало, і захоплювало.  

Чутки про його похмурий замок то  затихали, то спалахували  з новою силою,   і  з часом  перетворилися на   якісь прадавні легенди.

Звісно, поговорювали, що це   вже не той, початковий чарівник, а його син, потім онук,  чи правнук…

Адже ніхто не здатний жити так довго...

Але  у замок, як і раніше, тягнулися ті, хто бажав отримати  щось таке, що  зуміє поставити  їх вище за інших людей.  

Ібергард збудував навколо неприступні гори, так що дістатися до нього стало ще важче.

Але  не для тих,  хто дійсно потребував допомоги. Перед ними кам'яні брила розступалися. 

У Ібергарда  було все,  та   він нічого  вже не хотів. 

Безроздільною своєю владою теж не користувався. 

Він  досі сумував за  Явуа,  та  хранителька   не відвідувала його. Навіть уві сні. 

Втім, вона ж і не обіцяла цього робити. 

А  відкрити  портал  у світ, який  дав йому могутність і безсмертя, Ібергард  все ще не наважувався. 

Над ним тяжіла обіцянка…

– А тобі не хотілося стати звичайною людиною? – запитала Юля.

– Ні. Можливо, тому що я не знав,  як це – бути звичайною людиною. Вперше  я відчув щось на кшталт  тільки тут, у вашому світі, коли прокинувся. І ось ця річ, – Ібергард дістав медальйон, на розкритій долоні показав його Юлі, –  і утримувала  мене  на межі, по краплі витягуючи з мене силу. 

– Що воно таке ? – запитала Юля, нахиляючись ближче, – можна помацати?

– Тепер можна, тому що заклинання зруйновано.  Він був зі мною в могилі. І коли я його знайшов,  то  зрозумів, що сталося. У нього вклали все те, що  зробило мене безсмертним:  попіл багаття, краплю води, жменю землі...

– Так просто? –  Юля здивовано підняла брови.

– Не просто. Це були частини саме того багаття, тієї води і тієї землі, через які Яува провела мене в дитинстві.  І, щоб добути їх, комусь довелося спускатися в  безодню.

– А  Явуа не могла… сама  дати? – обережно припустила Юля.

–  Не думаю. Звичайно,  після нашого розставання минуло багато часу, і я нічого  про неї не знав. Її могли обдурити, змусити,  що завгодно могло статися.  Адже моє падіння  в безодню чорного світу відкрило портал, а моє життя там послабило завісу…

Хаос виліз із густих кущів і почав тертися  об Юлину ногу.  

Він голосно,  переливчасто муркотів при цьому і  блаженно мружив  очі. Юля інстинктивно погладила  котячу спину. 

– А як саме тебе змусили заснути, ти пам'ятаєш?

Ібергард пам'ятав. 

Йому не дуже хотілося розповідати про це Юлі, але   він  вирішив нічого від неї не приховувати. 

– Одна дівчина...  Молода,  вісімнадцяти років.  Вона з'явилася в моєму замку разом зі своїм батьком, правителем невеликої  далекої держави, про яку я,  навіть, не знав.  Вони зуміли подолати гори,  тому  я їх прийняв. Батько був  смертельно хворий і просив допомоги. Він говорив, що чув про мене ще від свого прадіда. Думав, що моє існування – не більше ніж легенда, але все ж  таки вирішив ризикнути, оскільки я – його остання надія. 

Так, хвороба безжально пожирала його зсередини, і жити йому залишилося  небагато. 

Я вже давно нікого не лікував, тому замислився на якийсь час.  

Тоді  його дочка,  підійшла і так   сміливо кинула мені  в  обличчя:  “Або ти просто не  в змозі врятувати мого батька, і всі  чутки про твою могутність – вигадка? Може, ти ніякий не чародій!”

Я тільки посміхнувся. Гарна спроба!  

Тільки  ці слова нічого не означали. Мені говорили багато всього, намагаючись вразити, зацікавити,  образити…    Та дівчина мені чимось сподобалася.

– Вона була красивою? –   ревниво запитала Юля.

Зараз вона дуже гостро сприймала все, що стосувалося Ібергарда, але не стосувалося її самої.

–    Мабуть.  Я не   пам'ятаю, –  відповів він,   напружуючи обличчя, –  У мене залишилися тільки відчуття.  Навіть промайнула думка,  що можливо,  мені, нарешті,  пощастило, що це і є те саме...  Адже я чекав двісті   сімдесят п'ять  років.  

– Ти закохався в неї? 

– Не знаю.  Щось у ній було таке, незвичайне... І мені захотілося, щоб вона довше залишилася в замку.  Мені хотілося зрозуміти, яка вона...

Юля зітхнула  крадькома. 

– Вона  назвалася  Гайні...

– Назвалася?

– Я не впевнений, що це її справжнє ім'я.   

Голос Ібергарда якось дивно затремтів.

Юля  подивилася в його очі, боячись побачити в них біль або відчай, але  побачила  тільки  невимовну лють. 

Таку, що  навіть злякалася. 

У нього і  без того зовнішність наче  у демона, а ще й  ця холодна  ненависть в зелених, блискучих очах!