36.2

Вони були дуже різними, ті дівчата. 

Спершу  Ібергарда все це веселило, потім набридло.  Він швидко переситився скарбами, прекрасними жінками, увагою, і  тими чутками, які навколо нього ходили.

Говорили  про його  невимовну жорстокість і ще про те, що в його замку зникають люди. Говорили пошепки, ніби боячись, що чародій почує і  покарає...

Ібергард здригнувся і прокинувся.  Треба ж такого!  Заснув,  сидячи в кущах над річкою.

Сонце вже перекотилося на західну половину неба.

Зілля!  Він геть забув про  зілля на вечір! 

Та нічого… Зате  повернулися спогади. Він багато чого згадав. І все завдяки їй, його дівчинці... 

Юля... 

Ібергард  посміхнувся, прислухався до  вечірнього голосу  лісу і  швидко попрямував до печери.

Юля спала на  ліжку з  трав і листя так солодко, як могла спати  тільки вдома на м'яких простирадлах і подушках. Поруч на  кам'яній підлозі  лежав телефон.

Ібергард  сів біля узголів'я, милуючись  її ніжним, трохи напруженим  обличчям 

Дивно!  Як він не відчув  її  присутності? 

Може,  тому, що надто глибоко занурився у  спогади?

Юля відкрила очі. 

Потягнулася і подивилася на нього з винуватим  виглядом.

– Вибач, я без запрошення...

–  Давно спиш? – запитав Ібергард.

Юля сонно моргнула і поглянула на екран телефону.

– Ого! Вже третя година. Мені вдома не сиділося, знаєш…Тільки от моя бабуля  усе дивується, що мені на  конюшні  тепер, немов, медом намазано.... Але я не можу їй розповісти про тебе. Навіть Максу не можу.

– Макс у тебе закоханий...

– Так! З дитинства! Та він  лише друг – вірний, надійний,   я ніколи і нічого йому не обіцяла...

Юля почервоніла і потягнулася до своєї сумки.

– Я тут каву принесла. Гарячу. Адже цієї ночі ми теж спати не будемо. Ти казав, що нічого не їси, але я взяла бутерброди. А ще купила в аптеці мазь для загоєння ран. Раптом допоможе…

Ібергард мовчав і з посмішкою дивився на неї. 

Він прекрасно розумів її турботу. 

Вона  будує стосунки з ним, так, як  дозволяє  її невеликий досвід, набутий в умовах  реального життя.

Якби він тільки міг стати самим собою і залишитися тут, поруч з нею. Але це неможливо...

– Чому ти  мовчиш? – запитала Юля з легким занепокоєнням.

– Я так захопився спогадами про власне життя, що забув приготувати зілля. Зараз все зроблю...

І  вони пішли в потаємну кімнату.

– Хаос там, гріється на сонці, – сказала Юля і запитала  нерішуче: – Ти згадав щось важливе?

– Так.

– Розповіси мені?

– Розповім…

– Але спершу я тобі дещо розповім, –  сказала Юля, стежачи за тим, як  Ібергард готує  зілля, – Нік  намагався зі мною поговорити,  помиритися! Помиритися, уяви! Він   мені погрожував, і це неприємно…

– Вбити його? – запитав Ібергард, – Я достатньо зміцнів для того, щоб зробити це швидко...

– Вбити? – Юля здивувалася і  якось безпорадно посміхнулася, –  Ось так відразу?

– Він не залишить тебе в спокої. Напевно, мені слід було  позбавитися його ще тоді, в печері. Тепер я б не хвилювався за  твою безпеку.

–  Не знаю… Але,   на мою думку,  не треба просто  так вбивати людей. Навіть таких  скажених  як Нік… Я дала йому три дні. Щоб він поїхав.  До того ж, я можу звернутися в поліцію.

– Що таке поліція?

– Ну це ті, хто  стежать за порядком, ловлять всяких  порушників закону.

–  Не думаю, що поліція тобі допоможе, – сказав  Ібергард, змішуючи трави.

– Тоді Макс.

– Якщо  твій друг  щось з ним зробить, то  ось, якраз і потрапить в цю, як ти її назвала…

– Поліцію.

– Саме так.  А якщо я йому скручу шию, то мені за це нічого не буде.

Юля задумалася, почухала лоба.

– Ні, давай почекаємо. Думаю, він все-таки поїде… 

– Як забажаєш. Зараз зілля  закипить…

– Що з нами буде далі? – запитала Юля, підійшла ближче і поклала долоню на його  зап'ястя.

– Це залежить від твоїх бажань, – сказав Ібергард, відставляючи вбік кипляче вариво.

– А якщо я хочу залишитися з тобою? 

– З таким?

– Так, – безтурботно відповіла Юля і,  потягнувши його до себе за  комір  сорочки,   повільно поцілувала в губи.