34.2

Макс подивився на неї з легкою підозрою. 

Якось занадто просто змирилася вона зі смертю Філіна,  та й узагалі із ситуацією. 

Але він не став висловлювати свої думки зараз, а просто взяв її руку і  притиснув до свого  обличчя.

– Зараз відвезу тебе додому. 

– Ні, – похитала головою Юля, – Сама дійду. Звідси близько. Хочу посидіти ще. Тут так гарно…

Нік усміхнувся. Настільки  щиро, що Юлі, навіть, погано зробилося.

– Чи можу я скласти їй компанію за твоєї відсутності? –  звернувся Нік до Макса.

– Взагалі-то, це потрібно питати в мене, а не в нього, – сказала Юля вороже.

– Я спитав лише для того, щоб  потім ніхто не образився, – лагідно відповів Нік.

Пашка нетерпляче смикнув головою.

–  Та годі вам стосунки з'ясовувати.  Поїхали...

–  А на чому поїдемо? – запитав Макс.

–  На моєму мінібусику...

– Не хвилюйся за мене, – сказала Юля, – І дивись там, щоб ніяких дурниць не накоїв!

– Слухаю і підкоряюся, моя пані! –  Макс схилився в жартівливому поклоні й додав: – Я зателефоную з дороги. І, загалом, буду  тримати зв’язок…

Юля кивнула.

І за хвилину залишилася за столиком наодинці з Ніком.

Вона зробила так навмисне.

Звісно, вона могла піти додому. Але все ж вирішила приділити якийсь час тому, хто збирався її вбити.

Юля повільно допила каву, відставила чашку і відкинулася на спинку стільця.

– Як ти почуваєшся?  – поцікавився Нік.

Юля розуміла:  поцікавився із ввічливості. Просто, щоб розбавити незручну паузу.

–  Добре почуваюся.

– Можу  запитати?

–  Не можеш...

Нік трохи схилив голову до плеча, дивлячись на Юля.

–  Що за ворожість? 

– А в мене немає приводу?

–  Я щось зробив не так? – Нік усміхнувся.

– Зробив...

Холодна лють розливалася в Юлиній душі. 

–  Гадки не маю, про що йдеться, але прошу вибачення... 

– Вибачення? Ти просиш вибачення за те, що намагався мене вбити? –  дуже тихо і спокійно запитала  Юля.

Нік так і завмер на своєму стільці. Посмішка на його обличчі теж застигла, а потім стала не посмішкою, а якимось оскалом. 

Він судорожно зітхнув. 

Та за  мить уже опанував себе і сказав:

– Я не зовсім розумію...

– Та все ти розумієш, – Юля  скривилася з холодним презирством, –  Знаєш, я завжди думала, що небезпека має якийсь інакший вигляд, хоча багато роликів в інтернеті дивилася про всіляких недоумків, що можуть вбити ось просто так, заради задоволення.

Нік миттєво оцінив ситуацію.

Відпиратися –  нерозумно, а головне – марно. 

Відразу зрозумів: дівчина не жартує і не бере його на переляк. Вона абсолютно впевнена в тому, що говорить.

– Юлю, послухай, – почав він чітким і твердим голосом, –  то  було  якесь помутніння. Якась сила грала зі мною, можливо, на мене наклали чари, я не знаю...

– Дуже легко перекладати власні бридкі вчинки на якусь силу!

– Але  ж  я  не вбив! 

Фраза прозвучала по-дурному безпорадно.

Та Ніку дуже хотілося з'ясувати, наскільки дівчина в курсі того, що сталося. 

У глибині душі він навіть зрадів, що справа обернулася саме так. Жертва знає, що приречена. Чудово! То нехай і  живе з цим… 

Жертва? Приречена? 

Ці думки прийшли раптово, чортзна-звідки, немов хтось чужий нашіптував їх прямо йому у вухо.

Але від них якось солодко защемило під серцем.

–  Не вбив. Тобі завадили! –   всміхнулась Юля так само  презирливо.

–  Ти не можеш знати, що сталося. Ти була непритомна... –  пробурмотів Нік не зовсім впевнено.

А раптом, вона справді все бачила? 

Наприклад, втративши одну свідомість, знайшла  іншу, і  дивилася на всі події, ніби, зі сторони?

А після коми згадала...

–  Я не звернуся в поліцію і нічого не скажу Максові, тільки тому, що завдяки твоїм маніячним забаганкам я отримала  таке, про що й не мріяла, –  сказала Юля.

–  Давай поговоримо спокійно...

– Їдь! Геть! – вона ривком піднялася з-за столу, – Назавжди.  Я забуду, що в Пашки є такий родич.

– А якщо не поїду? – Нік теж піднявся. 

У ньому також почала вибухати лють. 

Він зробив крок до Юля і зупинився.