Розділ 33.1

Юля слухала слова Ібергарда, широко розплющивши очі від подиву.

–  Нік? –  криво посміхнулася вона, не в силах повірити в те, що чує.

–  Щоб ти добре усвідомлювала, з ким маєш справу, – сказав Ібергард.

Свою роль у всій цій історії він теж не став  приховувати або прикрашати.

– Але чому ти запропонував йому таку угоду? –  запитала Юля. Серце її калатало  дедалі голосніше, дедалі сильніше від хвилювання.

– Він сам прийшов у печеру і почав просити про могутність. Мені стало цікаво, на що здатні нинішні люди, чи змінилися їхні амбіції, чи залишилися тими самими, –  відповів Ібергард, пильно дивлячись на Юлю, яка то червоніла, то блідла в перших променях  ранкового сонця.

–  Дуже важко в це повірити, – проковтнувши клубок, сказала вона, – Нік такий ввічливий, відвертий,  з таким  шляхетним обличчям...

– Можливо. Але це не заважає йому мати таємні думки й бажання. 

–  Виходить, у нього маніячні задатки?

–  Маніячні?  –  не зрозумів Ібергард.

Деякі слова сучасного світу йому  й досі  були незрозумілі.

–  Тобто він любить завдавати болю іншим? Фізичного болю? – переінакшила Юля своє запитання.

– Яскраво вираженого бажання завдавати болю іншим, я в ньому поки що не відчув.  Але те, що кров його збуджує,  то   є фактом  незаперечним, –  відповів Ібергард і  додав:  –  Звісно, це всього лише бліда тінь, а не справжня жага крові, але все попереду!  І думки про жертву в його голові блукали давно... Я лише підштовхнув його, пообіцявши те, що для нього є найбажанішим.

–  Тобто, він уже... нашкодив кому-небудь?

По Юлиній спині побігли холодні голки.

– Ні, ще ні. У фантазіях,  у яскравих  своїх  мріях, але не в реальності. Він усе ще боїться. Жадає крові й боїться її, боїться відповідальності. Тому й шукає силу.  Щоб стати над законами...

–  Знаєш, це дивно, –   морщачи  лоб, сказала Юля, –  усе так буденно, примітивно. Нік посміхався, робив компліменти, потім привів у печеру... Так просто... У голові не вкладається... Кажеш, він страждав? 

–  Страждав.  Він би з великим задоволенням приніс у жертву не тебе, а когось іншого. 

–  Який добрий! – презирливо пробурмотіла Юля.

На Ібергарада вона злитися не могла,  бо розуміла  –  він прийшов  з іншого світу: жорстокого, первісного, де правила моралі  і  цінність людського життя  сприймаються інакше.

То які до нього претензії? 

Він підбивав Ніка заподіяти їй зло, але не допустив цього. 

Він врятував їй життя і вдруге, а натомість нічого не вимагає...

Несподівано Юля відчула страшну втому. 

– І що ж мені тепер робити? – тихо, навіть якось безпорадно запитала вона.

– Будь обережнішою. На жаль, мої можливості у вашому світі дещо обмежені. Там, куди ти йдеш, я не зможу тебе захистити, – дуже м'яко промовив Ібергард.

Юля легенько здригнулася, миттєво забула і про Ніка, і про те, на що він здатний. 

Забула, бо почула в голосі Ібергарда те, що відчайдушно хотіла почути. Ревнощі. Досаду. Біль від того, що вона йде.

Утім, їй і самій не хотілося йти. 

Але зараз це було необхідно.  

Її доля пов'язана з життями інших людей. Вони хвилюються, вони чекають на неї...

–  Я повернуся скоро, –   проказала тихо.

Потягнувшись угору, поцілувала його в щоку і, розвернувшись, майже бігом кинулася геть від нього.

Боялася, що Ібергард прочитає її почуття, її думки і зрозуміє, що вона закохалася. У нього. Незважаючи ні на що. 

Закохалася так сильно, що й самій моторошно...

У цьому коханні все змішалося в один нестримний клубок. 

І те, що він її врятував, і ніч, яка була дивовижнішою за всі ночі в її житті, і, можливо, навіть усвідомлення того, що вона раптом виявилася особливою.  Обраною.

Адже у світі стільки молодих і красивих дівчат, жінок. 

А хтось дав потрібні слова саме їй, саме її направив  до  того каменя.

Її, а не  якусь іншу!

Повітря застрягло в горлі. Стало важко і, навіть, якось боляче дихати. Але не від страждань, а від щастя...