32.2

–  Вона поселила мене в розкішних покоях у своєму палаці, сказала, що відтепер я лікуватиму тільки її саму або того, на кого вона вкаже. Спочатку мені це, навіть, подобалося. Незважаючи на те, що багато придворних мудреців, які отримали, по суті, відставку, зненавиділи і мене, і мої можливості. Спершу вони намагалися дізнатися, яким чином я зцілюю. Потім у справу пішли всілякі  інтриги  та хитрі способи позбутися суперника. 

–  Тобто?  Вони вбити тебе намагалися?

– Намагалися. Але після того, як Дакка, дізнавшись про це, відправила парочку особливо ревних у підземелля, а потім –  ще далі, спроби припинилися. Тільки ось робити мені  у її палаці мало що доводилося. Тому я сам знаходив собі заняття. Розваги мене  не  приваблювали, тому я, на правах головного лікаря, обладнав собі лабораторію, де продовжував вивчати те, як світ людей може взаємодіяти з потойбічним.

–  І ти займався тільки дослідами?

–  Майже...

–  І в тебе не було подружки? –  запитала Юля.

– Була. Точніше, у мене було багато подружок. Дакка постійно надсилала до мене молоденьких дівчат, щоб вони мене розважали. 

–  Постійно? – голос Юлі потьмянів. 

– Кожного дня… А що?

Кілька  секунд  вони невідривно дивилися в очі одне одному. 

Юля, надувши губи, а Іберхард з усмішкою.

–  А сама Дакка? Вона що, не виявляла до тебе інтересу? – сердито запитала Юля.

Їй  примарилось, що всі ті події стосуються безпосередньо її самої, що вона, відкинута, нелюба, немов підглядає в замкову щілину за тим, хто раптом став для неї дорожчим за всіх на світі.

–  Не виявляла. Поки їй не виповнилося двадцять три роки. Дівчата царського роду з народження були присвячені богині й не мали права вступати в близькість з чоловіком до досягнення певного віку. Одного разу Дакка прийшла до мене в прозорому одязі і сказала, що хоче, щоб я став її чоловіком. Буцімто, вона   покохала мене з першого погляду, але приховувала свої почуття, щоб не прогнівити богиню. Але я відмовився...

–  Чому?

–  Чому? – якось  мляво  перепитав Ібергард і напружився, – Ось цього я не пам'ятаю... Знову темрява...

Темрява була в його душі, а на сході вже пробивалася біляста смуга світанку. 

Невже минула ціла ніч?

Юля теж сонно заморгала і почала крутити головою на всі боки, немов прокинувшись від довгого сну.

– Треба бабусі зателефонувати...

– Спершу йдемо, вип'єш зілля.

– А ти не голодний? У мене пиріжки є. Бабуся пече такі класні пиріжки. А я не вмію...

– Ні, мені не потрібна їжа, – відповів Ібергард, відчуваючи тепло в грудях від цієї буденної розмови.

–  Зовсім?

–  Зовсім… Поки що…

Вони попрямували до печери. 

Звідкись долинав несамовитий гавкіт собаки і чоловічий голос, що віддавав команди.

І ці звуки  повсякденного  життя остаточно повернули їх у реальний світ.

Хаос спав, згорнувшись клубком на ліжку.

Ібергард простягнув Юлі залишки зілля. 

Після того, як вона його випила, він звично торкнувся пальцями її скронь, губ, ділянки серця і живота під пупком, щоб перевірити життєву енергію.

Раніше він торкався її, коли вона була непритомна, а тепер вона все відчувала, і їй, незважаючи ні на що, ці дотики дуже подобалися.

– Навіть краще, ніж я думав, –  промовив Ібергард із легким жалем, – Сьогодні ввечері тобі все ж таки слід випити зілля, щоб закріпити результат, а завтра  –  уже ні. Ти здорова. Хвороба не повернеться.

Ніч закінчувалася. 

Закінчувалася і таємниця, що зв'язала їх, відгородила їх від усього навколишнього  світу.

Він залишиться тут. 

А  вона повернутися до свого життя.

І раптом  Ібергард згадав, що  не попередив її про небезпеку. 

Про Ніка.  Якщо вона знову наблизиться до нього? Той, хто одного разу підняв ніж, щоб вбити заради сили і влади, неодмінно зробить це знову. 

Інстинкт убивці притаманний людям. Але в одних він, геть, пригнічений, в інших ледь жевріє, а в третіх, за певних обставин, може спалахнути яскравим полум'ям.