Розділ 32.1

Він повернувся. 

Ось тільки світ людей виявився для нього зовсім  чужим. 

До того ж, він ніколи не бачив такого яскравого світла і таких насичених кольорів. 

Там, де він ріс, їх просто не було. А переходити між світами Явуа йому не дозволяла. Казала, що він і сам це все пізнає, коли стане більш дорослим.

І проводжаючи хлопця  до порога вимірів, Явуа зауважила, що природа візьме своє, і він, неодмінно, зуміє знайти своє місце в людському світі.

–  Пам'ятай, мій хлопчику, ти –  справжня сила. А люди –  всього лише віхи на твоєму шляху. Не прив'язуйся, бо це послабить тебе. Не марнуй свою силу на непотрібні почуття і людські емоції. Я припускаю, що кохання не омине твоє серце, але пам'ятай: обережно обирай ту, що залишиться поруч із тобою, бо вибір ти можеш зробити лише один раз...

Звісно, той, стародавній світ значно відрізнявся від нинішнього. 

У колишньому жила магія, оскільки були ті, хто вмів правильно нею користуватися. 

Звикнувши до яскравого світла, Ібергард попрямував у бік міста, що виднілося на горизонті. 

У кишені в нього було золото, на поясі –  кинджал із дорогоцінною   рукояткою, але в простих, нічим непримітних піхвах. 

Кинджал Явуа дала йому на прощання і сказала, що за допомогою цього кинджала він зуміє, у разі нагальної потреби, відкрити портал у темний світ.  І, взагалі, цей кинджал за жодних обставин не повинен потрапити в чужі руки.  Він містить те, що Ібергард набув у дитинстві, пройшовши крізь вогонь, воду і земні глибини...  

–  Тобі було сімнадцять? –  перепитала Юля, і з подивом подумала, що він був молодшим, ніж вона зараз. 

І від цього до її серця підкотила солодка хвиля ніжності.

 –  Сімнадцять...

–  А де це відбувалося? Здається, першою, більш-менш розвиненою цивілізацією були шумери...

–  Це відбувалося раніше.  Багато чого з давнього навіки приховано від людей. Особливо, якщо це хотіли сховати. 

–  Не дивно! – тихо вигукнула Юля, – А далі? Ти попрямував у бік міста, і що?

–  Таке собі невеличке місто, передмістя більшого. Їх  одне від одного відділяв ліс. У лісі мешкали перевертні,  укус яких був смертельним, тому від передмістя до міста  люди ходили  тільки  вузькою  стежкою, не віддаляючись від неї ні на крок. Або в обхід –  що займало значно  більше часу.  За день до того, як  я прийшов у місто, там  сталося нещастя.  Маленьку доньку місцевого правителя вкусив перевертень, вона погналася за  якимось  гарним  метеликом, і не помітила, що забігла в ліс… Звісно, кинули клич по всіх навколишніх землях, пообіцяли тому, хто її вилікує гори коштовностей, але розуміли, що це  – безнадійно. Мені розповіли  про те в місцевій харчевні, куди зайшов по їжу. Явуа сказала, що ховати свою силу не треба, оскільки боятися мені нічого, навпаки, я повинен проявити себе, показати людям,  наскільки я сильний і могутній. І я сказав, що зможу вилікувати дівчинку.

–  Ти був настільки впевнений? – запитала Юля.

Вона так близько сприймала до серця усе, що він говорив, немов у ту мить перебувала поруч із ним.

– Беззаперечно. Спершу мені ніхто не повірив, навіть порадили замовкнути, оскільки, якщо я не зможу цього зробити, то на мене чекає смерть. Причому, не швидка. Та, врешті-решт, мене відвели в будинок правителя. Дівчинка, років десяти, помирала, отрута з іклів перевертня вже добиралася до її серця, і всі її м'язи скам'яніли. Я швидко повернув їй подих життя. Дівчинка встала на ноги вже до вечора. Я міг піти,  звісно, але вирішив залишитися і прийняти те, що мені належало. Дотримуючись   порад Явуа.

–  І ти  почав  лікувати людей?

–  Не зовсім, –  Ібергард похитав головою, –  я брався тільки за безнадійних хворих, але нікого не воскрешав. Не бачив потреби. І дуже скоро про мене почали говорити. Чутки дійшли до столиці тих земель, багатого міста Кунгуїл.

–  Кунгуїл? –  задумливо перепитала Юля, –  Може,  воно  десь на сході?

– Не думаю, що зараз це має значення… Цариця Дакка запросила мене до себе і запропонувала стати її лікарем.

– Цариця?

– Так. Тоді їй було двадцять років. Вона успадкувала трон від свого батька. 

–  Ні, просто дивно, що жінка… –  трохи зніяковіло посміхнулася Юля, –  до того ж, така молода.

–  У той час жінки часто правили, і цьому ніхто не дивувався.

Ібергард говорив, немов читав відкриту книгу. 

І це здавалося йому кумедним. 

Він, який ще кілька годин тому майже нічого про себе не пам'ятав, раптом почав із легкістю діставати з пам'яті осмислені картини свого минулого.

Одного він ще не знав – чи  усі пам’ять повернулася.

Бо, звертаючись подумки до моменту свого безсмертного ув'язнення, він бачив там порожнечу. І це його лякало.

– То чим тебе заманила  цариця  Дакка? – запитала Юля і, несподівано, її серця торкнулися гострі кігтики ревнощів.