31.2

Юля іноді гуляла ночами. 

То ж вона звикла до нічного повітря, до нічних запахів і звуків, до того таємничого й незрозумілого, що, часом, чується  в шереху трави, бачиться в мерехтінні тіней, і  навіть,  у світлі електричних вогнів.

Але зараз, поруч з Ібергардом, усе їй здавалося іншим, немов це була не звична ніч реального світу, а інша, народжена  десь в  чужих, далеких світах.

І світло місяця, пірнаючого серед вузьких легких хмар,  зараз було  ніби глибшим, загадковішим.

Ібергард мовчав. 

Юля не квапила його. За виразом його обличчя, вона зрозуміла: він збирається з думками.

Нарешті Ібергард заговорив:

– Я не розбився об каміння, бо в ту мить на дні прірви відкрився портал. Я провалився в портал. Мені пощастило, адже я міг згинути там безслідно. Але  мене підібрала хранителька  прадавніх слів.  Явуа.  Видрала з лап якогось втіленого духа, що хотів мене сжерти.  Опісля вона казала, що це сама мати земля не побажала моєї смерті, тому дозволила порталу відкритися...

–  А що  то  за світ? –  запитала Юля, – він і досі існує?

– Так, існує.  Світ кошмарних ілюзій і смертельних заклинань. Він розташований під порогом світу людей. Там вирує початкова енергія руйнування. Люди не можуть туди потрапити, хіба що після смерті, а ось звідти може вирватися, що завгодно.

–  Темний астрал, –  задумливо промовила Юля.

– Темний астрал? –  перепитав Ібергард.

–  Так. Ми це так називаємо. Звідти приходять біди, хвороби, страх і біль, усілякі темні сутності, які пожирають людські душі.

– Схоже на те!  –  Ібергард усміхнувся, –  Адже цей світ ворожий для людей, хоч і намагається приймати його подобу. І, щоб я вижив у ньому, Явуа провела мене через три мертвих обряди: спалила у вогні, втопила у воді та згноїла в землі.

– Немовля? –  жахнулася Юля.

–  Це було необхідно.  Звісно, вона розуміла, що я можу не витримати випробування, але я витримав.  І отримав  силу. Моє тіло зробилося  безсмертним,  воно  вміє зцілювати, навіть, такі безнадійні рани, від яких люди помирають миттєво. Крім того, я здобув  благословення самої смерті –  дар воскрешати мертвих. Потім я ріс у цьому світі і вчився магії. 

– Ти був там щасливий? –  запитала Юля, дивлячись на Ібергарда з обожненням.

– Важко сказати.  Я не  думав про це. Просто жив. Але коли мені виповнилося сімнадцять, Явуа сказала, що я маю повернутися туди, звідки я родом.  Бо я  взяв із цього світу все, що міг, і залишатися в ньому –  немає жодного сенсу.  Ми попрощалися. Вона просила мене не відчиняти портал у світ жахливих ілюзій без крайньої на те  потреби. Я получив від неї  багато напутніх слів…

Вони сиділи на невисокому, урвистому березі, звісивши ноги донизу. 

Річка блистіла  під місяцем сріблястими гребенями хвиль, по яких пританцьовував золотий,  половинчастий місяць. 

І це було символічно для Юлі. 

Адже місяць здатен відкрити всі ті таємниці, які темрява ночі так дбайливо ховає від чужих очей.

Гнилуватий запах прісної води плив над травою прозорим туманом. 

Шепотів густий очерет біля берега, немов вів між собою квапливу, незв'язну розмову.

–  Я не хотів йти, бо не знав іншого життя, і світ людей був для мене чужим…

–  Коли це сталося?

–  Складно відповісти напевно. Але тоді  на цій  землі  магії було незмірно більше, ніж зараз. 

–  Наша історія цього не вчить. 

–  Ваша історія багато чого не знає, не розуміє…  Вона ґрунтується на тому, що збереглася  або має, хоча б,  якісь сліди. А  те, що не збереглося, зникає навіки. Адже люди не здатні потрапити в минуле, щоб   вдихнути його  повітря.

–  Це правда, – зітхнула Юля і нетерпляче торкнулася його  руки: – А далі?

–  А далі я повернувся, –  відповів Ібергард, дивлячись на місяць.