Розділ 31.1

Ібергард прикрив  очі, без залишку віддаючись  тим почуттям, які огортали його душу теплим, ароматно-пряним спокоєм – невимовним щастям.

Юля сиділа поруч на землі, притулившись до його боку і впустивши голову на його плече.

Він чув її легке дихання, чув, як повільно і  стримано  б'ється її серце. Він, навіть,  чув як шепоче кров, рухаючись по її венах.

Ібергард розумів: зараз дівчина  належить йому безроздільно.  

Та він  не збирався нічого не робити. 

Занадто рано для одкровень. 

Занадто рано для будь-якої близькості. 

Занадто крихким поки що були її  почуття…

Але   за цей  час, який  вони провели разом, Ібергард  відчув зміни, що відбулися з його  тілом –  і всередині, і зовні.

Деякі рани зовсім  затягнулися. 

То ж, дівчина впливає на нього незбагненним чином. 

Може, тому,   що завдяки її  цікавості,  він  прокинувся… 

І тепер вони пов'язані...

Юля трохи ворухнулася, взяла його руку і переплела його пальці зі своїми.

–  Дивись, –  тихо сказала вона, –  у тебе рука змінилася. Вона майже нормальна...

– Так, справді. Це від того, що ти поруч. Поруч, бо сама цього бажаєш.

– А що я ще можу для тебе зробити? – запитала дівчина таким голосом, що в грудях  у нього  все затремтіло, замерехтіло. Вкотре!

–  Будь поруч...

–  Я б могла жити  з тобою в печері, –  тихо розсміялася Юля, – якщо додати туди якісь меблі!

– Не обов'язково жити у печері, – кволо посміхнувся Ібергард.

– А ти можеш забрати мене в який-небудь інший світ?

–  І ти погодишся піти зі мною? –  обережно запитав  він.

–  Так!  Я не знаю, чому. Може потім я і пошкодую про це, але зараз мені ніхто крім тебе не потрібен... Тільки бабулі бажано зателефонувати.  Я обіцяла, що буду їй дзвонити кожні дві години, поки спати не ляжу. Ти не проти?

–  Звичайно, ні...

Не вислизаючи з його обережних обіймів, Юля дістала телефон. 

–  Ба? Так, усе добре... І почуваюся добре...

Ібергард заплющив очі. 

Тихий  голос Юлі несподівано став віддалятися і,  незабаром, і зовсім зник.

І звідкись здалеку – чи то з глибини пам'яті, чи то з  потойбічного  світу наблизився інший: дуже знайомий, глухий, надтріснутий.

Звідкись  приблизился скособочена  каменна хатина  з діркою в підлозі замість каміна і дуже низькою стелею. Лахміття павутини  сріблястим серпанком   повисало  по   стінах.

А потім  Ібергард  побачив самого себе.  

Голе, рожеве, безпорадне  немовля лежало на купі  старого  ганчір'я.

Жінка з  сірим обличчям і  темними   пасмами короткого волосся ретельно протирала його тільце, вмочуючи ганчірку в настоянці яскраво-синього кольору.

Ібергард знав цю жінку. Її звали Явуа.

–  Ну ось, – бурмотіла жінка  собі під ніс, –  зараз тобі буде легше. Тут немає молока, яким я б могла тебе напоїти. Потерпи трохи, любий.  Є інший спосіб... Звісно, він небезпечний, але якщо ти виживеш, то матимеш таке, про що й мріяти не можна...

Немовля хрипко кричало, смикаючи ручками й ніжками, бо настоянка була гарячою, обпікала шкіру.

–  Нічого. Це для твоєї ж користі, –  ласкаво   бурмотіла  жінка, –   Вижити в цьому світі без захисту неможливо... А я дуже хочу, щоб ти вижив. Зараз ти страждаєш, мій дорогий, але, сподіваюся, що через деякий час ти все зрозумієш... Ну ось, ось... Перший крок зроблено.

Вона погладила немовля по світлих волосинках на голові, милуючись його ніжними рисами і великими очима синьо-зеленого кольору.

–  Так! Ти виростеш красенем…

Потім Явуа знову загорнула його в ганчірки і вийшла з хатини під низькі, чорні хмари, назустріч пронизливому вітру…

–  Ібергарде... Ти мене чуєш? 

Голос дівчини повернув його в реальність. 

Юля дбайливо торкалася пальцями його обличчя, і в цих дотиках не було  жодної відрази.

–  Я згадав дещо, – сказав Ібергард. 

–   То поділишся?

–  А в тебе все гаразд?

Юля кивнула.

– Запевнила бабулю, що скоро ляжу спати.

– Йдемо до річки... Ця могила більше нічого не може мені дати. Принаймні, поки що...

Він сунув руку у внутрішню кишеню своєї нової куртки і намацав медальйон.