Розділ 30.1

Якийсь час йшли мовчки.

Юля дуже хотіла поговорити, поставити запитання, але гадки не мала, чи це доречно зараз.

І все ж таки запитала, але не те, що хотіла:

– Куди ми йдемо?

– Куди? – Ібергард  на мить замислився, – Хочу показати  тобі одне місце…

Юля ніколи заходила так глибоко  у ліс. До того ж, вночі.

І тепер  вона із задоволенням спостерігала за нічним життям лісових нетрощів: незмінно похмурим, сповненим незрозумілих, таємничих шурхів, звуків, голосів.

Юля захоплено озирнулася на всі боки. І мимоволі здригнулася. Здається, вона вже тут була.

– Тобі холодно? –  спитав Ібергард, міцніше стискуючи її руку.

Вона глянула в його обличчя, в очі, що мерехтіли зеленим вогнем.

Якби не знала, що це він, а ось так побачила в нічному лісі, то    в неї і серце   б  розірвалось від жаху.

– Ні, не холодно. Просто… дивно. Можу запитати?

– Запитуй.

– Ти завжди так виглядатимеш?

Ібергард  якось спохмурнів. Це питання хвилювало і  його самого.

–  Вибач, – швидко пробурмотіла Юля, вирішивши, що він образився.

– Я не знаю. Спочатку тіло почало відновлюватися, а потім зупинилося… Я не знаю, чому.

– Це дрібниці, це не має значення…

Вона відчувала потяг до нього, незважаючи ні на що.

Чи була це несвідома подяка за порятунок,  чи, справді, почуття  пристрасті,  – вперше до чоловіка, – цього Юля сказати не могла.

Вона опустила очі і подивилася на темну, зморщену долоню, що стискала її руку. 

І ніякої огиди не  відчула.

– Мені дуже спокійно поряд з тобою, – сказала тихо, – бо впевнена, що ти зможеш захистити мене від будь-якого лиха…

– Тільки тому? – запитав Іберхард.

Йому дуже хотілося, щоб дівчиною рухало не лише почуття безпеки чи подяки.

Хоча це теж –  непоганий початок.

– Не тільки… важко висловити… – Юля густо почервоніла.

Добре, що у темряві не так помітно.

– А я була тут!  – поспішно, щоб змінити тему, вигукнула Юля.

Вона побачила те саме місце, про яке вона намагалася розповісти Максу, – камінь посеред висохлої галявини, поставлений рубом…

Половинчастий місяць висвітлював галявину, хай і не повним, але від цього не менш таємничим світлом: примарно-бурштиновим.

– Ого! –  вигукнула Юля, зупинившись на краю ями, вже наполовину затягнутої коренями кущів  і  трав.

Немов сама земля намагалася якнайшвидше приховати сліди тих сил, які в реальному світі не повинні існувати.

–  Звідки  ця яма взялася? – здивувалася Юля.

– І коли ти тут була? – обережно спитав Іберхард.

– Коли? – Юля наморщила лоба, – У п'ятницю… тиждень тому. На заході сонця, я точно це  пам'ятаю. Я прогулювала… – І замовкла, бо знала, що не зможе без сліз вимовити ім'я загиблого коня.

Невже минуло лише сім днів? А таке відчуття, ніби о ціле життя  промайнуло.

Ібергард завмер. Саме цього дня він вибрався із могили. Відразу, як тільки сонце сіло…

– І що ти зробила? – запитав він,  – Ти пам'ятаєш, що ти тут робила?

Юля кивнула. 

Вона добре пам'ятала, бо тоді, заради інтересу, провела біля каменя короткий обряд.

– Я зробила дещо, жартома… не  дуже  вірила…

– Що саме?

– Обійшла три рази  навколо цього каменю. Просила показати мені таємниці, які під ним  можуть бути приховані. Знаєш, у міфах багато  розповідається про таке… Ніби  ось такі камені, врослі в землю –   це стражники. Дуже часто вони зберігають силу, таємниці всякі, та й взагалі, минуле. І якщо до них правильно звернутися, то можна багато дізнатися чи отримати.

–  Ти щось отримала?

– Нічого, – знизала плечима Юля, – а тепер думаю, що, взагалі,  я  даремно  потривожила камінь. Раптом це через нього я ледь не загинула. Раптом, це він забрав життя Філіна.

–  Не даремно, – сказав Ібергард, –  Це моя могила. Саме я лежав  глибоко під цим каменем.  

– Твоя могила? –  Юля переводила  шалений погляд з Ібергарда на чорну яму в землі. – То це я тебе пробудила?

– Скоріше за все..

–  Та як це могло статися? Я й раніше читала заклинання, але вони не працювали. Навіть дерево листям не шелестіло з моєї волі. Я була впевнена, що бездарна, що магія – не для мене.

– Ймовірно, тут збіглося все одразу: час, слова, твої власні емоції та вібрації землі…

Ібергарда  і самого охопило хвилювання.

Адже він був упевнений – якщо розкриє таємницю свого воскресіння, то й інше теж прийде.