Розділ 29.1

Західна заграва пронизувала ліс золотисто-червоними променями. 

І здавалося, що стовбури димлять, вбираючи останнє  сонячне світло.

Юля, мружачись, роздивлялася небо, що  блідими  плямами миготіло  крізь  проріхи  у деревних кронах.

Думати ні про що не хотілося.

Ніколи не відчувала вона такого спокою, як зараз. Навіть у дитинстві, поруч із бабусею. 

Це було дивне, незрозуміле відчуття – немов увесь навколишній світ жив і рухався тільки заради неї.

Юля посміхнулася в бік сонця, що падало за обрій, а наступної миті згадала про Філіна... 

Вона тут, жива, здорова і  щаслива, а він  десь там: холодний, із скляними очима, безнадійно мертвий...

І так чітко встав перед її очима образ Філіна, – ось він  лагідно  треться великою головою об її ногу,  – що з очей знову потекли сльози.

І негайно, весь величезний, ще хвилину тому, безмежний світ, стиснувся в одну крихітну, колючу грудочку.

Юля  з силою натиснула долонями на очі, але сліз стримати не вдалося.

Намацала в кишені пакетик із волосками з його гриви.

Безнадійно мертвий... Безнадійно?

Юля, приголомшена миттєвою здогадкою, озирнулася до печери.

Ібергард стояв  на вході й дивився на неї.

Одяг  майже підійшов. 

І  виглядав Ібергард  у ньому досить буденно,  наче  проста людина, якби не зріст. І обличчя...

– Ти знову плачеш? –  запитав він.

Вона, недбало змахнувши сльози, простягнула йому закритий пакетик.

Ібергард узяв і запитав:

–  Про що ти думаєш?

– Про смерть... Про життя... Ти ж... –  Юля запнулася, немов не сміючи  вимовити  вголос своє зухвале прохання. 

Потім набрала побільше повітря і все таки вимовила:

–  Адже ти вмієш піднімати мертвих. Воскресив Хаоса... Хіба ж ти не здатен? –  і знову запнулася.

–  Повернути твого коня? – закінчив за неї Ібергард.

– Так! –  прошепотіла вона  пересохлими  губами, з жадібністю вдивляючись у його потворне обличчя.

Ібергард анітрохи не здивувався. Він, навіть,  чекав подібного прохання.

– Ми ж зможемо проникнути туди, в морг, – тихо, квапливо заговорила Юля, не звертаючи уваги на сльози, що  текли  з очей, – Адже ти якось зумів забрати мене з лікарні? Я не знаю... придумаємо що-небудь...

– Ми не станемо потайки пробиратися в морг...

– Ти відмовляєш мені? –  вигукнула вона з болем і відчаєм.

–  Я думаю...

–  Послухай!  – Юля  піднялася навшпиньки  й обхопила його плечі, – послухай... Я зроблю все, що завгодно для тебе, тільки допоможи, тільки поверни мені Філіна! 

Ібергард   спохмурнів. 

Так, дівчина  була йому нескінченно дорога, але зараз благання в її очах анітрохи його не зачепило. 

Він багато бачив смертей у своєму минулому –  він не згадав це, а знав інтуїтивно. І смерті були різні:  швидкі й легкі, довгі, болісні, але неминучі. 

І завжди знаходився той чи та, хто готовий був віддати все що завгодно, щоб повернути мертвого родича або кохану людину.

Коня, зрозуміло, дуже шкода.  

Але все ж таки, краще залишити все таким, яким воно є. 

Якщо Ібергард  почне забирати в смерті всіх підряд, то можуть виникнути певні проблеми.

–  Ну що ти мовчиш? –  вигукнула Юля, –  Ти допоможеш мені?  Що ти хочеш натомість?

Це відчай –  не любов, а егоїзм, біль від втрати, яку неможливо терпіти.   Або почуття провини. 

Адже кінь загинув не з природних причин, а через безглузде людське бажання перемоги і слави...

Ібергард  добре розумів дівчину. 

Вона поводиться так, як і належить.  Дивно, якби вона поводилася інакше, якби залишилася холодною і байдужою, і не намагалася повернути улюблену істоту.   

Поруч із нею перебуває той, хто має  надприродну силу.  

А це – шанс. Шанс отримати багато чого, просто запропонувавши натомість те, що здатна дати молода, красива дівчина –  саму себе.

Невелика втрата,  навіть з урахуванням обставин, що склалися. 

Тож Ібергард не збирався погоджуватися на її умови.

Але водночас він боявся її образити і порушити ту крихку близькість, яка між ними склалася.