28.2

Юля вийшла біля торговельного центру, де розташовувалося кілька досить пристойних магазинів чоловічого одягу. 

В одному з них Макс частенько купував  собі речі – там мався  гарний вибір для чоловіків, вищих  за середній зріст.

Їй дуже захотілося  придбати  Ібергарду одяг і, хоча б у такий спосіб віддячити  йому за те добро, яке він для неї зробив. 

Вона купила джинси, кросівки, сорочку і легку фірмову куртку на свій смак. 

Нічого випендрюжного – усе просто  і стильно.

Домовилася з продавцем, що якщо речі не підійдуть, вона їх поверне, бо не була впевнена, що вгадає зі зростом і розміром, особливо, взуття. 

Адже Ібергард вищий за Макса.

Гадки не мала, як він, представник іншого світу, поставиться до такої турботи, але їй самій дуже сподобалося обирати для нього одяг.

Вийшла на кінцевій зупинці і, дивлячись на будівлю кінно-спортивного комплексу, що виблискувала за деревами в спекотних променях  падаючого до обрію  сонця, зателефонувала бабулі.  

Потім попрямувала  просто  в ліс.

Уже на узліссі відчула знайоме тремтіння в колінах і легкий шум у вухах,  а ще –  присмак крові в горлі.   

Нічого! 

До печери не так уже й далеко. Якщо що-небудь трапиться, то варто тільки покликати. 

І  він її почує…

Що ближче Юля підходила, то сильніше хвилювалася: стигли долоні, трусились ноги,  навіть волосся  на голові спітніло. 

Вона сповільнила крок, але це не допомогло. 

Дихання збивалося, серце стискалося в крихітну грудочку, і Юля не могла зрозуміти від чого –  від наслідків пережитої травми чи від зовсім інших почуттів.

Вона без страху увійшла в темний печерний отвір і не почула звичного сморідного запаху. 

Пахло свіжим листям, теплим каменем і ще чимось гіркуватим.

– Ібергарде, –  тихо покликала вона, – Ти тут?

Він виступив прямо зі стіни їй назустріч. 

Сонячний промінь з отвору впав на його потворне обличчя. 

Юля на мить опустила очі.  

Звикнути до його зовнішності було не так уже й просто, адже її все життя оточували красиві, привабливі чоловіки. 

Та  вона негайно знову підняла вії, подивилася  у його  обличчя й усміхнулася.

–  Тут змінився запах...

– Так, – кивнув Ібергард, – я хочу, щоб ти почувалася спокійно і зручно. 

Юля простягнула йому пакет.

– Це тобі. Одяг.

–  Одяг?

–  Я подумала, що тобі потрібен новий одяг... Твій виглядає не дуже...

Ібергард мовчки взяв пакет і кілька  секунд  дивився їй прямо в очі. Юля густо почервоніла під його поглядом.

– Добре! –  сказав він, – Спершу  вип’єш  зілля, потім – усе інше.

І вони пройшли вглиб печери, де горіло вже  знайоме, приглушено-золотисте світло.

Ібергард простягнув їй чашу з зіллям.

– Це не дуже зручно, – сказала Юля, – я принесла свою...

І дістала з сумки  свою чашку –  чорного кольору з малюнком: два білих коні на тлі зеленої трави і повного місяця.

Ібергард взяв чашку в руки, покрутив і обережно поставив на кам'яний виступ.

– Не годиться. Красиво, але енергетика не та.  Фальшива. Розумієш?

Юля розуміла. 

Тому  кивнула і, не сперечаючись, випила відвар. Цього разу гіркота відчувалася набагато менше.

Дівчина  кілька разів глибоко зітхнула. Потік гарячої енергії побіг по її тілу. Навіть кінчики пальців запульсували.

– Ти приміряєш одяг? –  запитала Юля, – Я вийду, щоб  не заважати…

–  А де ти його взяла?

– Де? Купила. Є магазини...

– Купила? – перепитав Ібергард і уточнив: – Тобто, обміняла його на щось?

– Можна й так сказати. У нашому світі майже все можна купити... обміняти на гроші. Це такі папірці з цифрами. І що більше в тебе грошей, то більшою владою ти володієш...

–  Ясно. Майже те саме. Тільки в моєму світі цінувалося золото і дорогоцінне каміння.

– У нашому  також,  – сказала Юля і вийшла з печери, залишивши Ібергарда  на самоті.