Розділ 28.1

Але спати Юля не збиралася.  

Вона переклала волоски  з гриви Філіна в маленький пакетик і сіла на ліжку, схрестивши ноги. Подивилась на годинник.

Ібергард чекає на неї на заході сонця.  Зараз третя година після полудня. 

Щось підказувало дівчині, що вона цілком може поїхати до лісу раніше, та ось хоч просто зараз.

Ні, просто зараз, краще не зриватися. А то бабуля може не зрозуміти такого поспіху…

Обхопивши руками плечі, Юля  посилено думала про Ібергарда.  

Вона нічого про нього не знала, але їй зараз було байдуже, хто він – мрець, зомбі, дух або посланець якогось кошмарного потойбічного світу. 

Він врятував її життя... 

Вона згадала спершу його голос: такий чарівний і красивий, потім моторошне обличчя з гниючою  раною  на щоці, дивний одяг у плямах крові...

Чи має  вона  право розповісти комусь про нього? Він, начебто, не просив зберігати таємницю. Хоча б, Максу… Макс  має право знати все, а не уривками. Коли він  побачить Ібергарда на власні очі, то повірить…

Юля прислухалася до власних відчуттів. 

Нічого не болить, серце б'ється рівно і спокійно, у голові, незважаючи на дивовижні, нереальні події, теж повна ясність.

Вона рішуче зістрибнула з ліжка і пішла на кухню.

–  Ба, ти знаєш, що мій Філька загинув?

–  Знаю, – не відриваючись від тіста, сказала бабуля і запитала: –  І що ти тепер збираєшся робити?

–  У сенсі, чи поїду на змагання на іншому коні? Не знаю, поки що, – Юля зробила паузу і продовжила: – Я  в морзі була, попрощалася... 

На мить її голос знову затремтів, але вона зуміла  подолати черговий напад  горя.

Бабуля продовжувала монотонно замішувати тісто.

–  Ба, ти тільки не бурчи, але я сьогодні поїду на  конюшню. Там буду ночувати…

–  Це навіщо?

– Мені потрібно, розумієш, остаточно відпустити всі свої переживання і страхи. 

Бабуля зітхнула.

– Звісно,  я  розумію.

Якщо внучка вирішила, то зробити вже нічого не можна. Забороняти або вмовляти – марна трата нервів і часу.

До того ж вона прекрасно знала, наскільки сильним був зв'язок між Юлею і Філіном. Наче між близькими родичами. 

Онука і раніше ночувала на конюшні, там є всі умови,  до того ж, яка-неяка охорона є, тому жінка  не особливо тривожилася.

Але спробу зробила:

–  Краще б вдома залишилася...

– Не хвилюйся, ба, –  помотала головою  Юля, – Я тобі дзвонитиму щогодини, якщо хочеш... Тільки Максу нічого не говори, добре? Він тоді теж припреться на конюшню!  Я одна хочу побути.

– Не скажу, –  пообіцяла бабуля,  – Але дуже прошу тебе, люба, будь обережна. І поїж що-небудь.

–  Я пиріжків із собою візьму…

В ліс збиралась  наче на побачення. Таємниче побачення, яке обіцяє щось особливе.

Побачення з потойбічною силою! 

Юля розуміла: з нею сталося щось, що не піддається жодній логіці. То чому саме з нею?

Вона несамовито  потерла обличчя. 

Ні, потрібно до всього ставитися спокійно і скептично, зі здоровим глуздом. 

Тому вона просто  піде до печери, вип'є те зілля, а потім, справді,  повернеться  на  конюшню й усю ніч проведе в деннику Філіна, згадуючи,  якими щасливими вони були, і розтравлюючи рани. 

Може,  це і повна дурня, але, щоб стало легше, потрібно довести страждання до крайності, до абсурду...

Юля почала збиратися. 

Забрала з тумбочки всі гроші, зароблені на змаганнях,  кинула в сумку  теплий светр, поклала кілька, загорнутих у паперовий пакет, гарячих пиріжків. 

Подумала і сунула туди ж свою улюблену чашку. 

– Зателефоную одразу як  приїду...

–  Бережи себе,  люба! – сказала на прощання бабуля.

Спершу Юля хотіла викликати таксі, а  потім вирішила, що немає сенсу даремно витрачати гроші.

Адже вона нікуди не поспішає.

До зупинки автобуса йшла задвірками, боялася, щоб Макс ненароком із вікна не побачив.

Але, на щастя, все обійшлося. І автобус якраз під'їхав. 

Що далі від'їжджала дівчина від будинку, то сильніше калатало її серце.  

Вона безперестанку думала про того, хто чекає на неї в печері.

У всьому цьому було щось нез'ясовно привабливе, дуже давнє, таке, що раптом безроздільно заволоділо її серцем, її душею...