27.2

Але неймовірним зусиллям волі взяла себе в руки. 

Навіть присутність Макса, на якого вона завжди могла спертися, зараз  їй  не допомогала.

–  Так, подивимося… – байдуже пробурмотів працівник, –  жеребець Філін, п'ять років.  Холодильник номер 23. Розтин призначено на завтра. Це там! –  він ткнув пальцем у кут.

–  Чому не на сьогодні?  –  уточнив Олег.

– Не знаю... Перенесли, мабуть... 

І потягнув залізну кришку холодильної камери.

Юля  поглянула. 

Усю дорогу вона подумки готувалася до того, що побачить. 

Філін лежав на боці, сиротливо підібгавши ноги. Передня була неприродно вивернута і біла кістка стирчала назовні трохи нижче коліна. Каламутно-фіолетові, відкриті очі затягнула біляста пелена, застиглий погляд був моторошним. 

З-під задертої верхньої губи  – синьої і розпухлої –  стирчали вискалені зуби. 

Юля хотіла плакати й не могла, серце її кричало, голосило від болю, але гіркі сльози висихали, не встигнувши торкнутися очей, наче  вода висихає на розпеченому камені.

Вона машинально простягнула руку і з невимовною ніжністю провела по його жорсткій, холодній гриві.

– Краще не чіпати, –  все тим же байдужим тоном попередив працівник,  –  виглядає здоровим,  але хто знає, що там..

–  Прощавай, мій хороший... –  прошепотіла Юля, а горло її  судомно  стиснулося.

У пальцях залишилася пара темних мертвих волосків. 

Юля сховала  їх у долоні й востаннє подивилася в каламутні очі Філіна.

–  Прощавай...

Макс обійняв її за плечі, відвів  убік.

–  Ходімо  звідси, крихітко…

Камера зачинилася, замкнувши мертвого Філіна в холодній темряві.

– Відвези мене додому, – попросив Юля, відчуваючи смертельну втому.

Їй хотілося просто впасти обличчям у подушку і ні про що не думати.

Олег відкрив було рот, щоб запитати про тренування, але не наважився. 

Краще   дати дівчині кілька днів. Нехай прийде до тями. 

До того ж, треба впевнитися, що її   падіння, дійсно, пройшло без наслідків.  

А то якось занадто дивно все  сталося…

– Гаразд,  – кивнув  тренер, –  ви  йдіть, а я  тут  залишусь.  Ще раз поговорю  з ветеринаром. Подбай про неї, –  попросив він Макса.

Додому їхали мовчки. 

Макс і не намагався заговорити. Краще він з бабулею поговорить. Щоб та замкнула Юлю  вдома на деякий час.

Але коли зайшли в під'їзд, не витримав:

–  Хочеш, я побуду з тобою? –  запитав він, заклопотано заглядаючи в її бліде, відчужене обличчя.

–  Ні, не треба, –  Юля тихо похитала головою, –  Я одна хочу побути. Виспатися. 

– Тобі потрібно снодійне прийняти, –  зі знанням справи кивнув Макс, –  щоб сни дурні  не снилися.

–  Не хвилюйся, – Юля ледь посміхнулася сумною посмішкою, – у бабусі є снодійне...

Макс нахилився і поцілував її в щоку.

– Точно нічого не треба? –  про всяк випадок, ще раз уточнив він.

Юля  похитила головою.

Двері квартири відчинилися. 

Це бабуля, почувши на  сходовому майданчику голос внучки, поспішила їй назустріч.

– Ну ось, –  хмикнув Макс, – передаю з рук у руки, так би мовити, –  потім зітхнув,  –  завтра зателефоную. Відпочивай...

–  Я не хочу їсти, ба, – сказала Юля, йдучи до своєї кімнати.

– Якби я вірила в бога, то зараз стрибками   поплигала  б  у церкву дякувати йому за диво і жертвувати на потреби храму! –  сказала бабуля цілком серйозно, –  учора в лікарні лікар мені сказав, що надії  майже немає...

–  Бог тут ні до чого, ба, –  відповіла Юля,  пригадуючи обличчя Ібергарда.

–  То що ж тоді?

– Кожен, хто володіє силою, здатний творити чудеса! –  невпопад сказав Юля.

–  Тьху! Знову твої езотеричні штучки! –  незадоволено проворчала бабуля.

–  Можливо, саме вони мене й урятували...

–  Як так?

– Поки що й сама не розумію. Я розповім тобі, обов'язково. Тільки трохи пізніше, –  пообіцяла Юля, пірнаючи у свою кімнату.

Бабуля кілька секунд дивилася на двері, що зачинилися, потім із сумнівом похитала головою і попрямувала на кухню ставити тісто для пиріжків.