Розділ 27.1

Олег все ж  таки викликав швидку допомогу.  

І коли Юля підійшла до стайні, то побачила машину і лікарів, які розмовляли з тренером і двома конюхами.

Її зникнення з реанімаційної палати, дійсно, наробило багато галасу. Медсестра –  єдина свідок подій – прийшовши до тями, бурмотіла про те, що за пацієнткою з'явився сам бог смерті або якась  примара незнамо звідки.

Але, напившись заспокійливого, медсестра  почала міркувати більш розсудливо, і від своїх слів відреклася. 

Найімовірніше, вона перевтомилася, бо  зміна тоді  видалася  надто важкою, –  і просто знепритомніла.  

А коли прийшла до тями через кілька хвилин, пацієнтки в палаті вже не було…

Довелося імпровізувати. 

Юля знизувала плечима і, здивовано плескаючи віями, говорила про те, що вона майже нічого не пам'ятає. 

Амнезія! І що з цим  вдієш!

Так, прокинулася. У лікарні. 

Встала. Відчула себе добре. Справді, добре! 

І пішла потихеньку. Начебто…  

Версія – така собі, з огляду на те, що в  лікарняних  коридорах  крізь встановлені камери. 

Та жодна з них Юлю не засікла.

Лікарі швидкої допомоги  негайно оглянули дівчину. Вони  ахали і дивувалися тому, що всі показники в нормі.

Потім Юля зателефонувала Максу і бабулі.

Бабуля плакала, а Макс почав кричати. 

І кричав би дідько  його знає скільки часу, якби Юля не відключилася. 

За хвилину він зателефонував сам і вже спокійним голосом сказав, щоб вона чекала на нього, що він за нею приїде.

Коли пристрасті вляглися, і лікарі швидкої допомоги, давши дівчині купу порад, поїхали, Юля подивилася на Олега і запитала:

–  Де Філін? 

Голос її був рівним, очі залишалися сухими. 

Зілля Ібергарда подіяло як потужне заспокійливе, тільки воно з ніг не валило.

–  Не думаю, що про це зараз варто… –  спробував заперечити тренер.

– Я повинна з ним попрощатися! –   неголосно, але вперто сказала Юля, –  Чи ви встигли з ним що-небудь зробити?

Тренер помовчав трохи.

–  Не встигли. Сьогодні розтин...

– Розтин? Навіщо?

– Щоб знати напевно, що він нічим не був хворий. 

–  Ми поховаємо його тут, на території стайні? 

– Я поки що не впевнений...

–  Відвезеш мене у ветеринарку? –  запитала Юля.

Олег спершу хотів відмовити, але побачивши її очі, нехай і сухі, але сповнені такого дикого болю  і  відчаю, що в нього духу не вистачило заперечувати.

До того ж він одразу зметикував: змагання, найімовірніше, не втрачено. 

І заради того, щоб дівчина знову сіла в сідло, Олег був готовий зробити, що завгодно.

Хоч він і лякав Юлю, ніби  з легкістю зуміє її замінити, насправді ж, іншої такої спортсменки у нього просто не було. 

Ці два дні Олег з жахом шукав того, кого можна б було заявити на змагання. 

Недостатньо просто вміти їздити верхи.  Потрібна особлива інтуїція, вміння подумки спілкуватися з конем...

Якщо його найкраща молода спортсменка жива і здорова, то все можна надолужити. І час підготувати іншого коня ще є. 

А щоб Юля зовсім заспокоїлася, це має бути незнайомий, зовсім  чужий кінь... 

Жодних проблем. Коня можна купити. Олег,  навіть,  має на прикметі здібну молоду  кобилку...

– Так відвезеш? 

–  Ось як ми зробимо, –  погодився Олег, виринаючи зі своїх приємних думок, – Адже Макс  повинен  приїхати?

–  Повинен...

–  Він нас і відвезе.

Тренер боявся, що побачивши мертвого улюбленця, Юля впаде в істерику. 

А Макс –  чи не  єдиний, хто зуміє  це подолати.

– Добре, –  коротко погодилася Юля.

То  був морг при ветлікарні. 

Деякі очманілі господарі навмисне зберігали там тіла своїх  померлих  улюбленців, щоб час від часу приходити і дивитися на них. 

Вони платили за це хороші гроші, але навіть так, більше певного часу труп у морзі зберігатися не міг –  потрібно було звільняти місце для інших пацієнтів, та й  правила забороняли.   

Молодий працівник провів їх у приміщення, де зберігалися тіла великих тварин.

Юля намагалася не дивитися на широкі металеві столи, де лежало щось, накрите світлою тканиною, на ряди холодильників,   розташовані уздовж стін.

Попри те, що запах був не такий уже й неприємний, Юлю почало нудити. 

І вона ледь не втекла.