Розділ 26.1

Юля бігла лісом, шарахаючись від дерев, які, незважаючи на  ясний сонячний ранок, здавалися їй ожилими чудовиськами зі страшних казок.

Дихати було важко, ноги запліталися, в очах спалахували червоні відблиски, у голові щось нестерпно гуділо, лопалося, а кров  з гуркотом  била у скроні, наче у барабани.

Юля хотіла зупинитися, але якимось шостим чуттям усвідомлювала: якщо зупиниться, то впаде і більше не підніметься. 

Рух –  те, що її врятує. Та чи надовго?

Думки, які начебто прийшли в рівновагу, тепер знову почали розбігатися.  

Але водночас, вона почала згадувати більш чітко все те, що трапилось  з нею. 

Побачила сонячний відблиск на воді, коли злітала над  перешкодою, відчула різкий удар вітру по обличчю, потім –  немов падіння в безодню – незрозуміле,  кошмарне.  

Тупий біль і порожнеча...

Перед очима все змішалося. Вірніше, пішло найяскравішими плямами золотистого, зеленого, блакитного кольорів.  

То було  нестерпне поєднання, від якого голова ледь не вибухнула.

Юля продовжувала бігти навпомацки, вдаряючись об стовбури дерев.  

Здається, вона  знову вмирає,  летить у  безжальну  прірву  болю…

Навіщо тільки вона втекла від нього! Адже він попереджав! Чому вона йому не повірила?

Юля впала на коліна і, зібравши останні залишки сил, крикнула:

– Ібергарде!

Але вийшов не крик, а радше дзвінкий, відчайдушний шепіт.

– Ібергарде... –  прошепотіла вона, валяючись на траву.

Було дуже страшно. 

Страшно від того, що він не прийде, не врятує її, і вона помре. Просто тут, на траві посеред лісу.   

Помре в повній свідомості, розуміючи, що помирає, наодинці з порожнечею, жахом, відчаєм...

Крізь спалахи нестерпного світла побачила чорний розмитий силует. І одразу впізнала його. 

Хотіла крикнути, покликати, але не змогла  вимовити  з себе одного звуку. 

Ібергард схилився над нею. 

Юля побачила теж моторошне обличчя, яке не давало їй спокою в нічних кошмарах, але зараз воно її не налякало. Навпаки. Тепер вона знала, що це він, і що поруч із ним їй нема чого боятися...

–  Ну ось, –  бурмотів Ібергард, –  дійшли до того, від чого втекли...

Так, він обіцяв самому собі, що й пальцем у її бік більше не клацне. Але, щойно відчув її біль, почув її поклик, то, не вагаючись, кинувся на допомогу.

– Пробач… –  прошепотіла Юля, крізь каламуть болю намагаючись розгледіти обличчя, що схилилося до неї.

–  Та чого вже там, – лагідно  промовив  Ібергард, піднімаючи її на руки, –  не бійся. Я подбаю про тебе... І не відпущу, поки остаточно не видужаєш.

Вона почула його слова, привалилася щокою до його плеча і затихла.

Їй стало легше від того, що вона до нього торкається, від того, що він поруч.  Напевно, жодного разу в житті не відчувала Юля  такого безтурботного спокою. 

Ібергарх квапливо поніс її в печеру.   

Не довелося б починати все спочатку! 

Від того, що вона не прийняла зілля вчасно, процеси відновлення життєвих функцій зупинилися, а енергетичний слід згустку почав ущільнюватися.

Звісно, він зуміє все повернути назад.  Звісно, він готовий на будь-які муки заради того, щоб врятувати її...

Неподалік входу Хаос грався напівдохлою мишею: підкидав її в повітря і, коли вона шльопалася на траву, завмирав, припадаючи до землі, лише кінчик  його хвоста нервово тремтів.

І тільки-но бідолашна  миша робила хоч якийсь судомний рух в останній відчайдушній надії врятуватися, кіт стрибав на неї з тріумфуючим криком, встромляючи білосніжні ікла в трепетне м'яке тільце.

– Та з’їж вже її, не мордуй,  –  кинув йому Ібергард.

Хаос фиркнув, чхнув і  покинув гратися.

Утім, для миші це вже не мало жодного значення.  

Вона була мертва –  абсолютно і безнадійно.

Тож кіт, віддано нявкнувши, побіг у печеру попереду господаря.

Ібергард відніс Юлю до внутрішньої  кімнати й поклав на м'яку постіль із листя та свіжого моху.

Вона важко дихала,  але продовжувала залишатися при тямі й усе чудово розуміла.  

Але навколо було так темно, що вона нічого не могла розгледіти. 

– Приготую  зілля... –  сказав Ібергард  і замовк.

– Кажи  що-небудь, –  пошепки попросила Юля.

Вона хотіла слухати його голос. 

У його голос  вона вже була закохана.