25.2

Ось воно! Начебто галявина, а ніби й ні. 

Камінь, поставлений ребром, вкритий визерунками із зеленого і  бурого моху.

Висохлі, розкарячені дерева з химерно вигнутими гілками, що  жахливими  тінями  чорніли  посеред буяння зеленого лісу,  і острівці пожухлої трави в соковитій травневій зелені, виглядали так, наче хтось пролив на це місце мертву воду, і бризки розлетілися по сторонах, вбивши  тільки те,  на що потрапили, і не зачепивши іншого.

Яма, з якої Ібергард  вибрався на білий світ,  знаходилася якраз під каменем.

Дивно, але першого разу він цього не помітив. Та й куди йому було щось помічати! 

Адже він вибрався майже осліплий і оглухлий, ледве пересуватися міг.

Тепер же   Ібергард стояв над  тією  ямою  і з цікавістю  озирався навкруги.

Чому саме це місце?

Він смутно, наче бачив  то у якомусь далекому сні,  пригадав величезний будинок:  розкіш, блиск дорогоцінного каміння, краплі вологи на чорно-фіолетових пелюстках якихось квітів.  

І аромат. Ледь вловимий, але такий п'янкий,  зводячий  з розуму…

І звідкись  здалеку донісся до нього дзвінкий, чарівний дівочий сміх...

Ібергард  зазирнув у яму. 

Запах з-під землі йшов прілий, сирий, могильний.

Так, йому знову треба туда,  униз…

Але за ці кілька днів, тонке коріння рослин уже встигло обплутати темний зів, і щоб   спуститися   до ями, зануритися на саме дно, довелося  його   проривати.  

Ібергард  ліг на спину. 

Сонце, мерехтіло крізь молоде листя,  смугами падало вниз. 

Пальці інстинктивно дряпали вологу землю, немов намагаючись витягти звідти таємницю його воскресіння.  

І раптом натрапили на щось.

Ібергард міцно стиснув  це щось,  добуте  з-під землі, і підніс до очей.  

Медальйон. Невеликий, зроблений у вигляді спіралі, поміж витків якої вирізані всілякі візерунки та завитки. І кров... Засохла кров. Його кров. 

Ібергард  недобре посміхнувся.  

Це  –  не  просто медальйон, а заклинання, яким його утримували в могилі багато століть.  

Медальйон почорнів від часу, місцями обріс вологою пліснявою, але крізь цю чорноту промайнули крихітні сріблясті відблиски його  справжньої  природи. 

Заклинання болісного безсмертя...

То ж, виходить, його залишили в могилі не мертвого, а зануреного в нескінченний сон, приреченого на вічне тління. 

А інакше  його  не вбити.  Інакше його  магію не подолати.  

Вона повинна була розчинитися сама під впливом заклинання, по краплях витекти з його тіла,  змішатися з  землею, розчінитися у ній. 

І той, хто це зробив,  добре знав: мине  безліч  тисячоліть, перш ніж тіло, можливо,  остаточно стане прахом. 

Ібергард чи то застогнав, чи то заричав – глухо, з надривом.  

Він смутно пам'ятав, що  відчував, повільно гниючи  під землею. 

Але він і не хотів того згадувати.

Більше цікавило інше: хто  і навіщо  ним  таке зробив?

Ібергард міцно стиснув медальйон і заплющив очі.

На задвірках його пам'яті знову промайнуло  те злощасне урвище, з якого божевільна мати викинула його в прірву. 

Потім побачив себе,  новонародженого. 

Він  лежав  на камені, а поруч  з ним  пританцьовував  горбатий  стариган з землисто-зеленим обличчям, круглим носом і крихітними запаленими очима.

Два гострих ікла стирчали назовні з-під відвислої, слизької нижньої губи. 

Роздивляючись немовля,  стариган відкрив рота, і жовта слина капнула прямо на ніжно-рожеву шкіру, залишаючи болючий опік.

Немовля зайшлося  у відчайдушному крику.

Стариган  поморщився, затиснув долонею крихітне його  личко  і пробурмотів:

– Яка неспокійна їжа звалилася мені просто на голову. Але, мабуть, смачна. Пахне...

Договорити він не встиг,  отримавши   ззаду удар по голові важкою палицею.

Упав на карачки і заскулив.

–  Їжа! – презирливо плюнула невисока темноволоса жінка в плащі, дбайливо беручи немовля на руки, –  зараз ти сам станеш їжею!

–  Віддай, –  захрипів старий, хапаючи її за ногу, – я такий голодний. Я так давно не їв свіжого м'яса...

– Здохни вже! –  жінка грубо вилаялася і з усієї сили штовхнула носком чобота в  стариганову  потворну пику.

Той упав, обхопив  голову руками і пронизливо завищав, завив.

–  Нічого, любий, – ласкаво промовила жінка, дбайливо огортаючи немовля краєм свого плаща, –  тепер ти в безпеці. Зараз ми підемо додому...

Щось зовнішнє проникло за межу минулого бачення,  і всі образи розлетілися немов тіні на світанку.