Розділ 25.1

Ібергард  стояв  біля входу до печери. Хаос сидів  поруч з ним, старанно  вмивючи лапою ніс.

–  Їй не можна було йти, –   промовив Ібергард сердито, – смерть  швидко зрозуміє, що вона знову беззахисна, і неодмінно  повернеться, щоб забрати свою здобич.

Мабуть, він зробив страшну дурість, коли допоміг дівчині.

Зрештою, вона належить до світу людей і ніколи не зрозуміє його суті, не прийме його таким, яким він є.

Її життя – одна мить, а для нього смерть –  лише тимчасова межа. Та  коли він згадає, що з ним, насправді сталося, він і цю межу швидко подолає. 

Де б йому не довелося жити  – тут чи у своєму світі, у своєму часі, він однаково залишиться всемогутнім. 

І отримає стільки любові, скільки забажає. Гарних жінок у будь-якому світі достатньо.

– Мяу! – сказав Хаос, уважно дивлячись на обличчя свого господаря.

Він чудово розумів усі його думки і не міг, звісно, не висловити свою котячу думку.

– Так, я ображений! – Ібергард не став сперечатися з котом, –  вона не оцінила мою допомогу, але це  – звичайна  людська реакція. Я вклав у неї стільки сили і магії, стільки власного болю... Заради чого? Щоб вона, все одно, загинула?  Покращення – тимчасове, якщо не дати йому закріпитися. Вона знову потрапить у цю, як її... лікарню і втратить саму себе. Там їй не допоможуть. А вдруге витрачати на неї сили я не збираюся!

Хаос  уважно дивився на нього. 

Його очі немов запитували: “От ти кого намагаєшся  зараз переконати –  мене чи себе?”

– Не потрібна мені її вдячність.  Мені все одно, що з нею тепер станеться! –  рявкнув Ібергард.

Він люто стиснув пальцями камінь, що виступав зі стіни, і той розсипався  на порох  під його рукою.

Ібергард підніс пальці до обличчя,  розсіяно  подивився на кам'яний пил.

Так, йому було боляче, коли він лікував її. Так, рани знову відкрилися, і це – дуже неприємно.

Але магія не ослабла, навпаки, навіть посилилася, немов там, усередині його душі, розірвалися якісь кайдани, які не дозволяли силі  розкритися повністю.

Нехай і повільно, та почав змінюватися.

Кістки обростали м'язами, у холодній крові закипала пекуча енергія, ось тільки зовнішня оболонка чомусь, як і раніше, залишалася чорною, моторошною і млявою...

А так  хотілося згадати своє справжнє обличчя!   

–  Ось що, мій друже, –  рішуче сказав  Ібергард коту, –  здається, я готовий повернутися до самого початку... Увесь цей час я обходив його стороною, боявся того, що можу там побачити, не був упевнений, що здатен  це прийняти. А тепер усе інакше.  Там, напевно, збереглися якісь спогади. У землі...

Злість додавала йому сили і натхнення. 

Злість не на саму дівчину, що втекла від нього, а на ті почуття, які вона змушує його відчути...

– Ти зі мною? –  запитав Ібергард.

Але кіт підняв хвіст трубою і з наплювацьким виглядом попрямував у кущі.  

Кіт –  це завжди кіт, нехай і  найвідданіший. 

А Хаос, який за життя не мав навіть імені,  і після смерті  залишився  дуже незалежним, оскільки народився і виріс на вулиці –  вільним котом.

Ібергард махнув рукою і пішов сам.

Він не любив пересуватися у світлий час доби, особливо коли яскраво світило сонце. 

Та й люди. Звісно, людей він міг відчути здалеку і піти з їхньої дороги. 

А з іншого боку?   Що трапиться, коли  його побачать? Нічого!  Якщо чийсь розум постраждає, то це –  не його вина. 

Звісно, навмисно показуватися на очі людям  він не збирається, але й ховатися більше не стане. 

Його тіло міцнішає з кожним днем, його сила стає дедалі вагомішою, навіть попри те, що вібрації стихій відтоді,  як він був живим, сильно змінилися.

А обличчя? Ну то й що! Заради можливості жити  знову, можна чимось і пожертвувати!

Ібергард не пам'ятав, де знаходиться місце його  поховання, але відчував його. 

І чим  ближче  підходив,  тим нестепнішими  ставали відчуття. 

Немов і не було цих кількох днів, немов він ще й зовсім не виліз зі своєї могили...