24.2

Усі знали, що Юля у лікарні, у реанімації.

Тому, коли конюх побачив її тут –  бліду, розпатлану, більше схожу на привид, ніж на живу людину, він  не те що здивувався, а перелякався… 

Сьогодні Олег прийшов на конюшню раніше, щоб розібратися з паперами. Коли гине такий породистий кінь як Філін, треба заповнити купу паперів.

Крізь не щільно зачинені двері, тренер  почув якийсь шум у коридорі, та  спершу не надав цьому значення.

Але шум не вщухав. 

Олег розгнівано похитав головою, підійшов до дверей і визирнув у темний прохід.

Щось промайнуло в арці між коридорами, щось незрозуміле.

Він насупився і, замкнувши сейф із паперами, пішов у той бік.

– Філіне! – кричала  Юля.

А відповіді  не було.

Зазвичай Філін, почувши її голос,  починав   іржати і бити копит у дерев’яні  двері.

А зараз він не озвався, тільки решта коней нетерпляче фиркала  і  перступала ногами в очікуванні корму.

Двері денника були зачинені, а всередині – нікого. 

На стіні, як і раніше висів недоуздок, який Юля залишила там перед тим проклятим тренуванням.

Дівчина  стала на порозі, безглуздо розглядаючи порожній денник. Остання надія, що Філін, можливо, ще слабкий і просто лежить на підлозі   під дією ліків, випарувалася без сліду.

Олег теж  очманів, побачивши дівчину.

– Що ти тут робиш? Ти ж маєш бути в лікарні!

Юля  швидко поглянула на нього через плече.  

–  Я пішла з лікарні,  – коротко відповіла і запитала: –  Де Філін?

– Але ж ти в реанімації була ще вчора,  під апаратами, дихати не могла самостійно…

–  Зі мною усе гаразд, все добре зі мною! – крикнула вона і повернулася до тренера: –  Де Філін?

Олег зблід. 

В очах  дівчини палало   щось таке, чого він пояснити не міг:  страх, божевильній розпач, біль…

Олег, навіть, не був упевнений,  чи  при  своєму вона зараз розумі!

Невже, дійсно,  втекла з лікарні?

Навіть, якщо вона, припустимо, вийшла з коми, то  на другий день її б ніхто не відпустив – це незаперечний факт!

–  Чого ти мовчиш? Де Філін? – втретє запитала Юля.

Тренер обережно взяв її за плече.

– Послухай…

– Що?

– Філін, він…  він…

У першу мить хотів збрехати.

Що завгодно. Мовляв, Філін  постраждав так, що його довелося відправити до ветеринарної  клініки, що стан тяжкий, але надія є, мовлял, треба почекати,   і все таке інше.

Але, вдивляючись у широко розкриті, несамовиті  очі  дівчини, він зрозумів –  брехня нікого не врятує..

Краще сказати правду. 

Нехай одразу  усвідомить,  нехай одразу переживе   цю втрату. 

І  швидку  треба викликати.  Чи краще спершу зателефонувати до лікарні?

– Олеже! – крикнула Юля так люто, що коні в сусідніх денниках злякано заіржали, – Що  сталося? Та кажи ж ти, нарешті!

Олег покривив рота.

– Заспокойся, дівчинко, –  тихо  промовив він і сильніше  стиснув її плече, – Філін  загинув. Впав так невдало, що зламав шию.

Юля коротко схлипнула, відсахнулася від тренера, уперлася спиною  у  стіну.

– Загинув? – перепитала безглуздо.

– На жаль! – відповів Олег рівним, безпристрасним голосом.

Йому ніколи страждати. Один кінь загинув, інший народиться. 

А в нього  тут сотня породистих скакунів,  і про кожного треба дбати.

– Загинув… – повторила Юля.

Голос її захрипів, зірвався. Горло перехопило від сліз.

–  Послухай-но, все буде добре, – квапливо заговорив Олег. – я знаю, наскільки ти була прив'язана до нього…

Розумів, що говорить найбанальніші слова, які нікого не втішать, але краще так, ніж мовчати.

Юля зблідла. Точніше побіліла. Очі зробилися скляними.

Побачивши її  мертве, застигле обличчя, тренер схвилювався не на жарт.

– Юлю, послухай…

– Загинув…

Ноги підкосилися. 

Юля впала на коліна і  заридала. 

Олег злякався, що вона збожеволіє або помре від цих ридань.

– Зараз, –  він поспіхом  висмикнув з кишені телефон, – Зараз я викличу швидку.

Набрав номер.

Але дівчина  одним ривком  підскочила на ноги і побігла до виходу.