Розділ 24.1

Навіщо? Гарне питання!

Та хіба він міг сказати їй про свої справжні почуття?

Тим більше,  Ібергард  і сам до кінця не розумів, що це за почуття.

– Я бачив, як ти впала. Я випадково там опинився, просто гуляв лісом. І все побачив. Мені стало тебе шкода. 

– Шкода?

– Саме так…

Думки в голові носилися настільки безглуздо, що Юля майже не сприймала його слова, не розуміла до кінця того, що  насправді з нею сталося.

– Але ж у лікарні, геть, перлякаються, куди я поділась!  – вигукнула вона, –  І як я їм все поясню?

–  Про   це я думав в останню чергу,  –  відповів Ібергард, – Мені треба було тебе врятувати.

І в голосі його промайнуло щось таке, що змусило Юлю замислитись.

Вона нічого не відповіла і провела рукою по плечах, по грудях, по ногах, обмацуючи те, що на ній надіто. 

Звісно, одразу впізнала свій одяг, який зберігався на  конюшні.

– Це я пішов вночі і забрав.  Для тебе. Бо ти дуже мерзла, – попередив її запитання Ібергард.

– А… у чому я була? – стривожено спитала дівчина.

–  У якійсь дивній сорочці.

У лікарняній, мабуть!

Отже, він її переодягнув!

Сонячна пляма біля входу робилася все яскравішою, і стіни печери вже чіткіше проступали з м'якої темряви.

Юля розгледіла високий невиразний силует біля стіни, але його обличчя  вона все ще розрізнити  не могла.

Ібергард вирішив, що немає сенсу відтягувати неминуче. Нехай вона вже побачить його.

–  Треба приготувати настоянку, – сказав він.

– Для мене?

–  Так,  для тебе…

–  Але хіба ти мене не вилікував?

– Ти ледь не вмерла. Відновлення займе якийсь час.

– То я не можу піти просто зараз? – спитала дівчина, яка поки що не цілком усвідомлювала, від чого він її врятував.

Не усвідомлювала вона, наскільки близько підійшла до межі між життям і смертю.

Почувалася, начебто,  добре, руки і ноги рухалися вільно, тільки голова поболювала і нудило трохи. Але хіба це таке страшно? 

Пара  пігулок  – і все минеться. 

Юля  не хотіла визнавати, настільки безнадійною була ситуація. Вона навіть розлютилася на цього духа чи мерця  за його вчинок. 

Навіщо пхає носа куди не треба? Тепер доведеться якось пояснювати своє зникнення з лікарні.

–  Чому не можеш? Можеш, – відповів Ібергард

–  І  ти не  станеш мене утримувати?

– Ні, але…

Він не встиг договорити.

Юля схопилася на ноги так бадьоро, наче з нею, взагалі,  нічого й не сталося, і метнулася з печери назовні.

Ібергард   ледь не очманів  від несподіванки. 

Якби він тільки  міг  припустити, що вона втече! Відніс би її спочатку не сюди, а у внутрішню кімнату, звідки без магії не вийти.

Але що  тепер? 

Не ганятися ж за нею лісом!

Якби коти вміли сміятися, Хаос би розреготався на весь голос…

Дерева  перед очима трохи хиталися, але Юля не звертала на це уваги. Вона щосили бігла у бік стайні.

У її голові все змішалося, думки стрибали, почуття були натягнуті до краю. Звичайно, у такому стані дуже важко осмислити  усе тверезо.

А ще підсвідомий страх за Філіна  гнав її вперед.

Вона має побачити його, особисто переконатися, що з ним усе гаразд.

Піднімалось вранішнє сонце.

Конюхи підмітали проходи, чистили денники, годували коней.

Юля пробігла коридором,  наче якийсь  ураган.

– Це ще що таке? –   здивовано вигукнув один з конюхів, не відразу дізнавшись дівчину.

А, впізнавши, покликав:

– Юлю! Чи ти?

Але вона не відповіла.