23.2

Нахиливши голову до плеча, Ібергард кілька секунд захоплено слухав співи солов'я, потім усміхнувся і несподівано подумав, що в тому місці, звідки він забрав Юлю, напевно почнеться неабиякий переполох, коли виявлять пропажу.

Потім він,  хмурячись, декілько секунд пильно розглядав дівчину.

Скоро вона повинна прийти до тями. 

І що робити? 

Скоріше за все, доведеться показати своє обличчя, просто голосом за спиною він уже не може бути.

Її тендітне, але в той же час міцне, засмагле тіло хвилювало його.

І, наче  бліді сполохи в пам'яті промайнули спогади: задоволення, пересичення, огида, біль… 

Колись він мав дуже багато жінок. 

Він, щоб більше не спокушатися, швидко  натягнув на Юлю  спортивні штани, майку та теплу кофту. 

Пальці погано слухалися. Дотики до її ніжної шкіри викликали болісне почуття втрати,  незрозумілий розпач…

Її голі стопи були крижаними. Він узяв їх у свої руки і почав повільно розтирати, разгоняючи кров.

І невдовзі   ступні зробилися  теплими і рожевими, а   обличчя дівчини спалахнуло  рум'янцем.

– Треба приготувати ще одне зілля, – сказав Ібергард  коту, підводячись на ноги. – А потім я перенесу її вглиб скелі…

Хаос спав, закривши лапою ніс, але вуха його рухалися,  прислухаючись  до кожного звуку.

Ібергард  відступив назад. 

Тут Юля глибоко зітхнула. Потім слабо застогнала, заворушилася.

Ібергард охопила паніка. Він думав, що в нього більше часу до того, як вона прокинеться.

Він   щосили притиснувся спиною до темної стіни. 

Дівчина ще дуже слабка. Як вона відреагує на нього? 

Ібергард боявся налякати її своїм виглядом.

Юля пробурмотіла щось невиразне, розплющила очі і, навіть, спробувала підвестися на лікті.

Ні, мовчати не можна! Вона знає його голос, вона знає, що йому можна довіряти.

–  Не бійся, –  тихо промовив він, –  Ти в безпеці.

Юля зітхнула. Повільно і якось важко, натужно.

– Це ти… – слабо озвалася вона, намагаючись озирнутися на всі боки, але в печері було досить темно. – Я не розумію… Що сталося?

– Ти не пам'ятаєш? – спитав Ібергард.

Юля провела тремтячою рукою по тілу, обмацуючи стегна, ноги... Вона відчуває, бачить, чує. Отже, жива?

– Я пам'ятаю, як Філін зайшов на бар’єр, потім – дивний політ,  удар, начебто, біль у грудях  і ушиї… А далі? Далі що? – вона болісно напружила обличчя.

–   Ви впали. Невдало. Тебе забрали до лікарні.

–  Впали… А Філін? Мій кінь? – закричала вона страшним голосом.

Ібергард вирішив збрехати. Якщо зараз  сказати  правду,  то їм не вдасться поговорити спокійно.

– Я не знаю. Мабуть, у стайні.

Юля насилу піднялася, сіла, упершись потилицею в стіну. Почала терти долонями  скороні.

–  Ти сказав, мене відвезли до лікарні. Але я… я в печері?

– Так.  Це я  забрав тебе з лікарні.

– Забрав? Навіщо?

– Інакше б ти померла. Вони не знали, як тебе лікувати… Ти лежала в комі під цими… різними приладами. Саме прилади не дозволяли тобі померти повністю.

– Але я не розумію,   – Юля  невпевнено, безглуздо посміхнулася, – Ти ось так прийшов і забрав мене з лікарні? Так просто?

– Не зовсім просто… Мені навіть довелося освоїти керування тією залізною штукою на колесах. Там стояла одна. На ній я тебе сюди і привіз.

– На машині?

– Так. Мабуть, вона так і називається…

–  А як тебе звати? – помовчавши близько хвилини, запитала Юля.

–  Ібергард.

–  Ібергард, –  повторила вона,  прислухаючись до того, як це ім'я звучить. Потім спитала:   –  То ти мене врятував від смерті?

– Прилади, безумовно, допомогли. Твоя кров продовжувала циркулювати завдяки їм. Тому мені легше було відновити твою життєву енергію, – ухильно відповів Ібергард.

Юля замислилась. 

У голові трохи шуміло, картинка перед очима все ще була нечіткою, але мислила вона чітко.

–  Але навіщо ти мене врятував?