Розділ 23.1

Він під'їхав до лісу не з боку стайні, а з іншого, кинув машину просто на дорозі.

Бо розумів – ця машина комусь належить  і її, напевно, шукатимуть. То нехай тут і знайдуть.

За кілька хвилин Ібергард уже був у печері.

Він поклав дівчину на приготоване ліжко, обережно прибрав від її блідого обличчя сплутані темні пасма.

Сам роздягнувся до пояса – одяг заважав зосередитись.

Хаос обережно обнюхав дівочу  щоку, запитливо  подивився на господаря.

– Зараз же й почнемо,  – сказав Ібергард і перевернув Юлю на живіт.

Серйозна ситуація вимагала серйозного втручання. Одним зіллям чи травами тут не обійтись.

Він розірвав тканину її лікарняної сорочки, відкривши вузьку спину з гострими хребцями.

Насамперед треба  позбутися цього клятого згустку…

Ібергард із силою натиснув долонями на хребет.

Становище виявилося ще гіршим, ніж він припускав –  чорні, в’язкі  потоки  повільно розтікалися від спини по її  нутрощах і миттєво тверділи. 

Їх  довелося розбивати на дрібні частини і так діставати.

Тіло дівчини судорожно здригалося.

– Потерпи, ще трохи… – бурмотів Ібергард і час від часу ласкаво погладжував її по змоклому волоссю.

Процедура досить болісна, але інакше – ніяк. 

Він страждав не менше, ніж вона   і   скільки міг, брав на себе її біль.

Коли дістав останній шматок згустку,  почувався  так, наче тільки-но виповз із могили. 

Його рани відкрилися, у них знову щось закопушилось, знову потекла, перемішана з гноєм кров.

Нічого! Головне – вона житиме.

Ібергард витер кров футболкою і впав на каміння поруч із Юлею.

Хаос голосно замуркотів,   почав тертися головою об його обличчя.

– Мяу… мяу… – тихо співав він, що, безперечно, означало: я люблю тебе, мій хазяїне. Ти – найкращий…

Ніч була теплою. Але після такої складної операції Юлю   почало лихоманити.

Ібергард насилу підвівся, став поруч з нею навколішки.

Лікарняний одяг дратував,  і він одним махом зірвав його.

Перевернув дівчину  на спину.

Юля глухо застогнала, забилася,  безперервно тремтячи від холоду.

Ібергард взяв трав'яний відвар, який вже кілька годин  настоювався у флязі з листя, змастив її сухі губи, віскі, улоговину між грудями, простір під пупком, коліна та ступні.

Створювати навколо неї  коло,  яке б закрило від  усіх халеп зовнішнього світу, сил не залишилося.

Ібергард укрив Юлю всім, що знайшлося в печері. 

– Хаос! – покликав він.

Розумний  кіт відразу ліг поряд, притулився до плеча дівчини, зігріваючи її своїм тілом.

– Потрібен одяг… –  пробурмотів  Ібергард.

Стайня! Швидше за все там багато речей, які зможуть їй підійти. У тому числі   і  її власних.

– Відповідаєш за неї! – суворо сказав він коту.

Але Хаос і вухом не повів, вдав, що міцно спить.

Дуже не хотілося залишати Юлю, але Ібергард знав – зараз їй нічого не загрожує. Сюди ніхто не посунеться в такий час.

А він  швидко повернеться.

Охорона у стайні  малась. Пара конюхів. 

Ночами вони сиділи в офісному приміщенні і через камери відеоспостереження стежили за тим, що відбувається в  самій конюшні і на території, що до неї  примикає.

Тому потрапити всередину не складало труднощів.

Ібергард швидко знайшов кімнату, в якій Юля переодягалася та зберігала свій одяг. Там і куртка знайшлася, на випадок дощу і зручні черевики, і светр, і багато чого  корисного.

Забравши все, що здавалося підходящим, Ібергард повернувся до печери.

За лісом уже мріяв димчастий світанок, блідо-сірі тіні тремтіли біля входу. Оглушливо заливалися птахи.