22.2

Ніч у лікарні часто буває жвавою, а сьогодні так і зовсім видалася трагічною.  

Неподалік сталася аварія:  автівка  зіткнулася з  пасажирським автобусом, і саме сюди привезли постраждалих.

Тож  на дивного нічного відвідувача ніхто не звернув уваги. Тим більше, що рідні часто ночували поряд із реанімацією, не бажаючи залишати своїх близьких на самоті.

Камери, якими відділ був напханий щедро, Ібергарда впритул не бачили.

Не знімаючи каптур, він пройшов до потрібних дверей, потягнувся, щоб відчинити, і пальці його затремтіли... 

Ось,  через мить…

Ібергард покривився від монотонного звуку,  який  видавали прилади.

Юля лежала так само нерухомо. Білі, наче  вилеплені з  воска руки, були безвольно кинуті поверх ковдри.

Ібергард окинув  дівчину миттєвим поглядом.

І зрозумів – її стан погіршився. 

У районі хребта, де раніше  мався  просто вузол, тепер утворився чорний твердий згусток,  що  блокував будь-яку життєву енергію.

Добре, що  ці прилади  таки дають їй можливість дихати,  бо   без них вона не протягне і декількох хвилин. Принаймні тут, у цьому місці,  наповненому  сморідом безнадійності.

Ібергард торкнувся  дівочого  крижаного чола, потім губ.

Цим  дотиком    він  дав їй  короткий  імпульс, розігрів кров,  змусив  повітря  рухатися.  

Медсестра,  яка  пробігала в цей час коридором, помітила крізь матове скло  дверей дивну постать, що застигла біля ліжка.

Медсестра  зупинилася, зазирнула до палати. 

Зараз не час для відвідувань.  До того ж, входити у  відділення реанімації без лікаря суворо заборонено.

– Ви хто? Що ви  тут робите?

Спина Ібергарда  скам'яніла.

– Тут не можна…

Він  озирнувся. Каптур скотився з його голови.

Медсестра здавлено скрикнула, побіліла і відступила вбік.

В широко  відкритих  очах відбився такий жах,  наче   перед нею сама смерть постала.

Ібергард  клацнув пальцями.  Медсестра  скотилася  на підлогу і знепритомніла.

Ібергард миттєво звільнив Юлю від усіх цих затискачів та проводків, підхопив на руки.

Треба поспішати! Але там, трохи далі в коридорі – суєта, голоси, кроки…

Що робити? 

Прийдеться  зупинити час, хоч це ризиковано і забирає багато сил.

Зупинка часу порушує природний хід реальності і може статися все, що завгодно, тому що в першу мить після відновлення   час, зазвичай,  прискорюється.

Але іншого виходу просто не має. 

Створювати паніку серед такої кількості людей своїм виглядом, із  непритомною  дівчиною на руках, Ібергард  не збирався.

І поки все навкруги застигло, а люди стояли нерухомо, нагадуючи вирізані з паперу силуети, він, міцно тримаючи свій скарб, пройшов до сходів пожежного виходу, і майже бігцем спустився вниз.

Опинився в напівтемряві внутрішнього двору і  сховався  у тінь.

Півсправи зроблено. Тепер треба віднести її до лісу. Але як?

Іти містом? Звичайно, це для нього легко, дівчина й ваги не має, але таке, вочевидь, приверне занадто багато уваги. А крастись, ховаючись по закутках, часу немає.

Ібергард озирнувся. Трохи на відстані була припаркована машина – невелика, непримітна,  темно-синього кольору.

Те, що потрібно!

Швидко відчинив двері, обережно поклав Юлю на заднє сидіння. Вона майже  не   дихала.

Він  лагідно  погладив її по обличчю,  прошепотів:

– Потерпи, моя дівчинко. Скоро ти, як і раніше, будеш здоровою та повною сили. Обіцяю…

Сів у крісло водія і напружено прислухався, визначаючи принцип роботи цієї штуковини на колесах, потім провів пальцями по замку запалювання.

Машина слухняно завелася. Далі  – справа техніки. 

Кермо, педалі – все просто, примітивно.

Щоб освоїти мистецтво водіння досконало, Ібергарду знадобилося  не більше  півхвилини.