Розділ 22.1

Спершу Ібергард  зайшов на поле,  де  сталася трагедія. 

Ішов, не ховаючись, бо знав – у цей час тут  нікого немає.

Постояв трохи біля того місця, де все ще було натоптано, намішано багато різних запахів. Потім повільно рушив уперед, назустріч чужій, тяжкій енергії – енергії  нічного міста.

Так далеко від своєї печери Ібергард  ще ніколи не ходив.

Він усе  правильно розрахував. Ніхто майже не звертав уваги на його високу, худу постать.

Зате сам він, глибше натягнувши на обличчя капюшон, пильно стежив за поведінкою людей.

Машини його і раніше дратували. А тут їх  виявилося  надто багато. 

Вони мчали  мимо нього  суцільними потоками, а світло від фар неприємно вдаряло по очах.

Ібергард прислухався, придивився: керувати  такою залізною штукою, швидше за все, не так вже й складно.

Треба спробувати якось.  Бо це  – непоганий  альтернативний спосіб швидко  пересуватися без застосування магії.

Лікарня розташовувалася не  так вже й далеко. 

Але шлях до неї  пролягав   по тій частині міста,   де знаходився   досить великий торговий центр. 

А ще  там були  нічні клуби та інші зручності для любителів шопінгу  і нічних  розваг.

Тому й людей навколо швендяло  чимало.

Дуже різних людей, різного віку. 

Спостерігаючи за  вируванням  навколишнього буття, Ібергард зробив висновок: незважаючи на рівень прогресу,  людська  натура, загалом, майже не змінилася. Ті самі бажання, почуття, інстинкти, що й тисячі років тому. 

Втім, нічого дивного у цьому немає.

Зазвичай, змінюється лише те, чого люди торкаються, а сама людська сутність – ​​ні. 

Він добре засвоїв це у своєму попередньому житті.

Ібергард сповільнився, вражений раптовою думкою. Попереднє життя… 

Після того, як божевільна матуся  жбурнула  його в  безодню, він не помер. Чому? Дуже цікаве питання.

Ібергард зупинився в тіні, навпроти освітленого входу у якесь приміщення,   що  мерехтіло різнобарвними  вогнями, і  звідки долинала  веселенька музика. 

Поряд  зі входом стояла група молодих людей.

І, тільки-но Ібергард зупинився,   як від цієї групи негайно  відвалилася  руда дівчина в обтягуючій  сукні і, похитуючись, зробила кілька кроків до нього.

– Гей, мені б закурити… Не знайдеться,  красунчику?

Він опустив голову і, нічого не відповівши, квапливо пішов уперед.

–  Гей ти, телепню! – длинуло йому вслід зневажливе, –   Чи тебе твоя мамця розмовляти не навчила?

І регіт…

Ібергард посміхнувся сам до себе. 

Хотів  клацнути пальцями, але передумав. Нехай живуть  собі. Врешті-решт  – це їхній світ і їхні закони.  Та й магію шкода витрачати на  таку дурню.

Думку, яка до нього прийшла, він утримав, але тимчасово заштовхнув на задвірки свідомості, щоб вона не заважала йому зараз.

Ібергард  зовсім не знав міста, але  впевнено  рухався  вперед   за відблиском  енергії.  Цей  відблиск  продовжував тремтіти в повітрі легкою бризкою.

Ось  і вона,  потрібна йому споруда.  Біла, на п'ять поверхів, зі скляними, світлими дверима.

Ібергард зупинився і кілька хвилин розглядав вікна фасаду. 

Ні, Юля не тут, вони її глибше сховали.

У тій кімнаті, де вона лежить, вікна немає, але він здатний відчути  її присутність крізь кам'яні стіни та інші перепони.

Обійшов будинок, який виявився досить великим. Є! Вона там. Позаду тих блакитних вікон на третьому поверсі.

Зараз  майже опівночі.  Але людей у середині  чимало,  він їх теж відчуває… 

Ібергард  відокремив, не пов'язаних один з одним енергетичні потоки.  Треба ж скільки тут всього! 

Це він, сидячи у своєму лісі, мало що знає.

Але краще,  наскільки це можливо, уникати людей.  Тому слід знайти більш непримітний вхід.

Бічні двері пожежного виходу були надійно зачинені. Але хіба це перешкода?

Ібергард прошепотів два слова, потягнув за ручку і безшумно відчинив двері.

Та зненацька, щось привернуло його увагу. 

Він нічого не знав про камери стеження, але зрозумів – хтось за ним спостерігає. Точніше, щось неживе. Звідки саме виходить цей імпульс, він не став з'ясовувати.

– Не побачиш, не почуєш, не зрозумієш, – прошепотів Ібергард і спостерігати перестали – камера ніби осліпла.

Сходинки, що вели нагору, слабо освітлювалися, а ті, що вели до підвалу, були занурені в темряву.

Ібергард усміхнувся, зловивши виразний запах мертвих тіл. 

Мабуть там, у підвалі їх і тримають перед тим, як позбутися назавжди. 

Він швидко, безшумно ковзнув угору і опинився на третьому поверсі.