21.2

– Ти маєш рацію! – тихо кивнув він, – Мені потрібно піти туди. І вже там, на місці,   розберуся, що до чого...

Чудова ідея. 

От тільки як її здійснити?  

Якби він володів усією своєю первинною  силою, він би легко схлопнув простір і дістав би Юлю з лікарні, не сходячи з цього місця. Але зараз у нього просто не вистачить на це магії.

Доведеться йти.  Пішки.  Вулицею, серед людей. Звісно, простіше зробити це вночі, але все одно...

Він буде виділятися. Насамперед – зростом, статурою.   Припустимо, темрява приховає обличчя. Рухатися можна в тіні. 

Ібергард знав, що місто освітлене  вночі, але є  у ньому такі місця, куди світло не потрапляє.  

До того ж він уміє впливати на стихії, тому  спроможний  вимкнути  будь яке світло.

Але привертати до себе зайву увагу все ж таки  не варто.

Одяг... Той, що на ньому, мало куди годиться. 

Звісно, він сяк-так відіправ свої лахміття, та  вони все одно мають  доволі моторошний вигляд. 

Де ж  взяти інший?

Треба  відшукати   когось, хто  приблизно одного з ним зросту і статури... Отже, потрібно йти  туди,  де більше людей.

Врешті-решт, якщо не вдасться нічого знайти,  сгодиться і той  одяг,  який  на ньому.  

Доведеться відводити сторонні погляди і витрачати зайву магію, але іншого виходу немає.  

Намір врятувати Юлю будь якою  ціною, надавав Ібергарду зайвого натхнення. 

Врятувати, поки вона ще жива. 

Він не хотів бачити її мертвою, не бажав діставати її з могили, заради того, щоб повернути до життя.  

Навіть, якщо вдасться  утримати душу поруч із  мертвим тілом, не дати  їй відлетіти у потойбічний світ, все одно Юля не повернеться такою, якою була...

Ібергарда охопило нетерпіння. Він  повірив у те, що усе вийде, як заплановано.

Тому він  негайно пішов у печеру і спорудив зручне ліжко з трави і моху – якийсь час дівчині  все одно доведеться провести нерухомо, оскільки її внутрішні органи, найімовірніше, дуже постраждали. 

Тож, нехай їй буде зручно після пробудження.

Потім  Ібергард  швидко приготував особливе зілля  з особливих трав і залишив його  настоюватися в непроглядній темряві.

Їжа їй поки що не знадобитися, а води тут вдосталь.  

Коли почали опускатися сутінки, Ібергард вийшов на полювання. Був впевнений, – йому пощастить.

Він знав ті місця, де люди ходять найчастіше – за кілька днів встиг вивчити їх.

Після години спостережень за перехожими:  хто   йшов  із собакою, хто просто прогулювався стежками серед квітучих дерев, він побачив того, який  більш менш підходив для його плану. 

Хлопець, звісно, був трохи нижчим, та й у плечах вужчим.  Але все ж таки краще, ніж нічого...

Ібергард пішов за ним. 

Він не збирався його вбивати чи калічити.  Просто в потрібний момент миттєво наблизився зі спину і дмухнув йому в потилицю крижаним повітрям. 

Той повільно осів, повільно повалився на землю. 

Але це  забуття не триватиме довго. 

Тож Ібергард, долаючи легку відразу, зняв із нього штани, верхню легку куртку з капюшоном –  рідкісна удача!  – зняв також  кросівки і  футболку.  

Бідолаха залишився в одних трусах і шкарпетках.

Та нічого! На вулиці тепло, тож не замерзне. 

Від одягу   йшов  доволі неприємний  запах. Тхнуло  потом і якимось смердючим димом. 

Ібергард   попрямував до печери.

–  Ось, вдалося добути! –  посміхнувся він, розкладаючи одяг на траві.

Хаос чхнув і відійшов подалі –  йому теж не сподобався запах.

– Так, трохи смердить, але  обирати нема з чого,  – погодився Ібергард і, скинувши свої лахміття, почав повільно одягатися. 

Одяг, на щастя, практично підійшов. Штани, щоправда,  виявилася трохи закороткі, але Ібергард не надав цьому значення.  

Люди тут одягаються по-різному, на короткі штани вночі, найімовірніше, ніхто й уваги не зверне. 

Звісно, можна закотити їх до коліна, він бачив –  дехто так ходить, але його ноги й досі були в гниючих ранах, які  ніяк не хотіли  загоюватися, незважаючи на всі старання.

Ретельно одягнувши, Ібергард накинув на голову капюшон. 

Одяг йому не сподобався –  він випромінював енергію невдач, відчаю і хвороби  –  все  те, що встиг увібрати від свого власника. 

Але готувати очищувальне зілля  він  не мав часу. 

На ліс стрімко навалювалися сутінки. 

Треба усе зробити  сьогодні, бо завтра вже може бути пізно…

– Чекай на мене, – сказав Ібергард, почухавши Хаоса за вухом, – І готуйся. Сьогодні в нас буде дуже важлива гостя.