Розділ 20.1

Відчай і лють  накрили розум  Ібергарда.

Він уже трохи відчув  порядки  цього світу, тому розібрався, що дівчину   відвезуть в якесь місце, де їй спробують допомогти. Але не допоможуть.

У світі людей просто-напросто немає таких можливостей. 

Йому самому навіть наближатися не треба було до дівчини,  щоб зрозуміти: її життєва енергія, яка вільно текла по хребту, від удару зав'язалася хитромудрим вузлом і застрягла в грудях біля серця. 

А це –  дуже небезпечно. 

Якщо цей вузол вчасно не розв'язати, то він заблокує всі інші потоки, і дівчина помре.  

Енергетичні згустки в голові, звісно, не такі небезпечні, але теж нічого доброго не обіцяють.

Ібергард  наче навіжений    метався  лісом, навколо стайні, берегом річки, лежав, втупившись обличчям у траву там, де Юля сиділа, де дивилася темними свойми  очима на позолочені сонцем хвилі, що  бігли під  легким травневим  вітерцем.

Зараз він віддав би все що завгодно, тільки б дістатися до неї, допомогти їй... 

Але як?

Для цього потрібно вийти у світ людей. Вийти  у  місто, до тих величезних будинків, до того безладного, безглуздого руху...

Ібергард схопився і швидким кроком попрямував до печери.

– Хаос! 

Кіт щойно зжер мишу і сидів біля стіни, вилизуючи шерсть, яка ставла с кожним днем все   блискучішою.

– Мяу-у-у-у? –  підвиваючи, запитав він.

– Що ж робити, Хаосе?

– Мяу-у-у-у? 

– Я... Я, здається, кохаю її, так, –  тихо  промовив Ібергард, відповідаючи  на котяче запитання, – і сам не знаю, чому. Щось у мені змінилося за ці дні.  Знаєш... Життя без влади  і явної могутності відкрило  нові шляхи... –  і він замовк, прислухаючись до шуму лісу.

Невже? 

Він вислизнув із печери й тінню прослизнув у димному мороці досвітніх сутінків.

До печери наближалися троє. Троє добре знайомих йому людей.  

Вони розмовляли. Говорили тихо, майже пошепки, але Ібергард, з'єднавшись зі стихією повітря, чітко почув їхні голоси.

– Я був із нею всю ніч, –  сказав Макс, –  і далі б сидів, але мене турнули.  Точніше, ввічливо попросили... До того ж, чим я можу їй допомогти? –  голос його зірвався, –  вона у глибокій  комі. Нікого не чує, ні на що не реагує.  Бабуля її прийшла.   Їй дозволили в палаті залишитися. А я хто? Навіть не родич...

– А, – нерішуче почав Пашка, – може, гроші потрібні? Так ми це... допоможемо...

– Ні, все оплачено. Найкраща палата, лікарі, ліки... Я  відправив швидку не в найближчу лікарню, а в  елітну.  У мене там друг працює. Але, боюся, все це марно. Травми занадто серйозні. Навіть якщо вона прийде до тями, найімовірніше, ходити вже не зможе, – тьмяним голосом розповідав Макс, – добре, якщо хочу при розумі залишиться…

Нік, який увесь цей час мовчав, зауважив:

–  Головне –  щоб прокинулася. А далі –  побачимо!

– Це точно, –  кивнув Пашка, –  Дива трапляються...

Після лікарні Макс одразу поїхав на стайню,  бо там йому чомусь було найспокійніше.  Та й лікарня  знаходилися  недалеко.

Зателефонував  другові. 

Пашка відповів, незважаючи на ранню годину, він  одразу збагнув – щось сталося. Макс жодного разу не дзвонив йому о шостій годині ранку.

І,  почувши  про трагедію, без заперечень погодився приїхати. 

Нік, який прокинувся від усієї цієї метушні, ув'язався слідом за ним…

–  Я не думаю, що магія їй допоможе. Уся надія на лікарів, – злобно процідив Макс.

Дуже просто вірити в потойбічне і покладатися на надприродну силу, коли в твоєму житті, загалом-то, немає ніяких особливих потрясінь.

А коли відбувається ось таке, коли близька тобі людина встає на межу між життям і смертю – все, що було важливим ще вчора, втрачає всякий сенс, всяке значення. 

– Ну медицина зараз не погано розвивається, – зауважив Нік, – а за гроші будь-які ліки, будь-яких лікарів можна дістати...

Він не знав, що й думати.  Так, він  ледь не скоїв злочин в ім'я  якогось облудного   духа чи хто його  знає, взагалі, кого…  

Можливо, саме ця обставина й запустила ланцюг трагічних подій, які вже неможливо зупинити, доки не станеться закономірний фінал. 

Тоді, виходить, що Юля опинилася в безодні передсмертя не просто так.  Він це почав.  І має отримати заслужену нагороду. Адже жертва врешті-решт буде принесена.

Ця думка пронизала його  наче блискавка.   Від неї стало і страшно, і моторошно тужливо, і водночас дуже солодко...

Права на використання  книги належать  автору. У відповідності до ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» у редакції Закону України від 11 липня 2001 року № 2627-III,   я забороняю   використовувати будь-яким чином, повністю або частково,  цю   книгу. Невиконання цих вимог дасть мені право відповідно до ч. 1 ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» звернутися до суду та інших органів відповідно до їх компетенції за захистом свого авторського права. І не тільки України, а і Євросоюзу.