18.2

– Чорний, вицвілий якийсь, злегка пошарпаний, але, в принципі, симпатичний...

–  Покликав за собою?

– Покликав...

–  А шишка на голові вже зникла? – запитав Макс і навіть руку простягнув,  щоб  помацати.

–  Та пішов ти! – рявкнула Юля і відсахнулася, – Нормально в мене все з головою...

– Добре. Припустимо.  Кіт,  – погодився Макс, –  А далі що?

– А ось далі найцікавіше почалося. У тій печері живе дух. Або мрець, що раптом  виліз з-під землі. Та  він, судячи з усього, не  дуже злий.

–  Дух? Мрець? –  Макс підкинув темну брову. Хотів знову пожартувати, але передумав і спитав: – І ти його бачила?

–  Не бачила.  Я з ним розмовляла.

Макс  підозріло  насупив брови.

– Розмовляла! – вперто повторила Юля, – Він сказав, що дозволить нам проводити в його печері фотосесію.

– Стародавній дух  чи мрець знає, що таке фотосесія? – пожартував Макс, щоб  хоч якось зняти напруження.

Але Юля й оком не моргнула, і жарт його сприйняла абсолютно серйозно:

 –  Він не знав, але я йому пояснила.

Вони трохи помовчали, слухаючи, як десь вдалині несамовито гавкає собака.

– Юлечко, рідна моя дівчинко, –   обережно  почав Макс, – От ти впевнена в тому, про що мені зараз говориш?

Повірити в її слова дуже хотілося, але повірити було важко, незважаючи на гори прочитаних книг і переглянутих фільмів. 

Макс уже обманював себе кілька разів, шукаючи потойбічне там, де його, на перевірку, не виявлялося, переживав розчарування, і тому тепер був дуже обачний.

–  Усі ми через це проходили, –   додав  Макс  розсудливо, –  Дуже не хочеться  потім почувати себе повним  ідіотом…

Юля знизала плечима.

–  Ось тому я пішла туди вдруге. Після тренування...

–  Вдруге?

– Вдруге.  Подумала так само, як і ти, що в мене глюки, або що з головою біда... Загалом, я впевнена –  він реальний. Він мені це, вважай, довів...

Макс повільно видихнув. 

– Так це він тоді вас  вирубив?

– Загалом – так. Щоб не лазили без дозволу куди не треба.

–  І жодних трупів у печері немає?

– Ні. Я не побачила…

–  Чудово. Чудово просто! – сказав Макс, але голос його нервово зірвався.

– Я не розумію, що тобі не так? – здивувалася Юля, – Хотіли надприродного –   ось воно,  беріть,   хапайте… Якщо втримаєте, звісно…

– Тож  ти його не бачила? –  ще раз, про всяк випадок, уточнив Макс.

–  Ні, тільки  голос чула. Але виразно і поруч, не в голові, а ось... як тебе зараз… –  про те, що Ібергард  до неї доторкнувся, Юля вирішила промовчати. Та й взагалі, не збирался називати його  ім’я.

– І він не злий? –  знову спитав Макс.

– Анітрохи

– А, якщо  це в нього тактика така? А насправді він  хоче заманити, обдурити?

– Навіщо?  Він міг вбити нас зразу, але не вбив…

–  Добре! – Макс кивнув, –  І що тепер?

– Тепер? У нас залишилося зовсім небагато часу, щоб зробити класну фотосесію, –  зауважила  Юля, –  А заразом і відео невеличке знімемо...

–  Ми з хлопцями хотіли обстежити ту печеру, навіть день вибрали, – зізнався  Макс.

–  Доведеться скасувати! Для вашої ж безпеки, –  сказала Юля, – Я так зрозуміла, що дух цей доволі сильний і запросто може влаштувати нам великі неприємності, якщо ми  підемо  проти його волі...

– То чи не краще вибрати інше місце?  – проворчав Макс, –  Дух, мрець,  чи ще якась гидота  –  не важливо. Зійти з розуму –  така собі перспектива. Або  щось гірше…

– І тобі не цікаво? Ти ж так довго шукав…

– Цiкаво. Але, якось  лячно!

Юля й сама так думала. У глибині душі. Не тому що боялася того, хто живе в печері, а тому що хотіла зберегти його тільки для себе. Нехай, для решти він так і залишиться   ефемерним, недоступним, жахливим  створінням.

– Завтра в мене грандіозне тренування. Треба  пройти кілька разів триборний крос.  А після цього все й вирішимо.