Розділ 18.1

– Ба, а ти віриш у те, що у лісу, у річки, гір чи печер є свій власні духи? Які їх охороняють? – запитала Юля за вечерею.

– Дивно, що ти ставиш мені таке запитання, – посміхнулася бабуля і підморгнула хитро: –  А в кого  усі шафи забиті макулатурою з магії та езотерики?

Вона, ясна річ, не схвалювала захоплення онуки всякою паранормальною фігнею. 

Але, оскільки це захоплення ніяк не позначалося на її житті, і не робило з Юлі повернену на потойбічному неврастенічку, то бабуля і не заважала особливо.

–  Я вірю, –  кивнула Юля, – але іноді мені здається, що я повна  ідіотка, саме тому, що вірю...

– Ти знаєш, як я до цього ставлюся, – відповіла бабуля вже більш серйозним тоном, –  а ось моя бабця, земля їй пухом, вірила. І часто розповідала мені всякі казки та легенди. Про духів та інших мешканців того світу, який нібито існує на землі паралельно з нашим, і куди люди можуть іноді  випадково  потрапити...

 – І що? –  запитала Юля.

Вона подумала, що це доволі дивно – вони з бабулею говорили на які завгодно теми, а от саме на такі, що хвилювали Юлю чи не більше за інші  –  уперше.

–  Що? – жінка  наморщила лоба, згадуючи, – Пам'ятаю, колись я страшенно боялася темряви, густих заростей, боялася ходити одна до річки, а то, чого доброго, водяний  потягне на дно... Я була дуже вразливою дівчиною… І ця параноя розвинулася до такої міри, що мати суворо заборонила бабці  лякати  мене усілякими страшними  побрехеньками.

– І ти перестала боятися?

– Так. Згодом.  Усе вляглося, страхи відступили, забулися...Та й я сама подорослішала.

– От би мені хто-небудь розповідав! – зітхнула Юля.

– Отакої! Ти й так була непосидючою і неспокійною.  Нічого не боялася. Лізла в нори, на дерева, в очерети... Ні на секунду не можна було одну залишити...

– А навіщо я туди лізла?

– Казала, що шукаєш прохід. 

– Який прохід? –  стрепенулася Юля.

– Звідки мені знати!

– Слухай, а  чого ти  раніше про прохід не згадувала? Ми ж часто про моє дитинство розмовляли! 

– Та я й сама забула. А ось, до речі, згадала... Гаразд, доїдай свою кашу, я буду посуд прибирати...

Юля зателефонувала Максу. Вони не збиралися проводити цей вечір разом, але їй страшенно хотілося поділитися з кимось тим, що сталося.

Макс чекав її на сходовому майданчику.

– Приємна несподіванка! – радісно   вигукнув він, злегка обіймаючи її і цілуючи в щоку.

Вона ласкаво його відсторонила і сказала:

– Ходімо погуляємо.

– То, може, до річки поїдемо? Погода чудова. На наше місце?

– Іншим разом, – відмовилася Юля і зітхнула, – мені поговорити з тобою треба.

Вони вийшли на вулицю і швидко попрямували геть із двору, подалі від   пронизливих дитячих криків, музики з вікон, та іншого галасу вечірнього життя.

Макс скоса поглядав на Юлю. 

Вона мовчала, засунувши руки в кишені шортів, але вираз її обличчя був таким, немов їй раптово відкрилася якась страшна таємниця.

Макс із дитинства знав цей її вираз: прочинені губи, трохи насуплений лоб, тремтячі вії, сяючі ямочки на щоках і особливий блиск в очах.

– Та кажи  вже! –  нетерпляче вигукнув Макс.

Юля висмикнула руки з кишень і нервово зчепила їх.

–  Я в печері була...

– Коли?

– Сьогодні. Вранці, а потім після обіду...

– У тебе голови зовсім немає! – Макс не стримався і вилаявся нецензурно, –  А якби з тобою що-небудь трапилося?   Ми ж і гадки не маємо, що там відбувається.

– Ти послухай краще, –  перебила його Юля і  квапливо розповіла про кота.

–  Кіт? –  Макс недовірливо скривив рота.