17.2

– У тебе дуже… – Юля запнулася, – такий голос… проникливий.  Гарний. Йому хочеться довіряти.

– Ти можеш мені довіряти.

–   Я б хотіла   на тебе подивитися.

– Краще не треба. Тобі не сподобається те, що ти побачиш, – відповів Ібергард.

Про це Юля і сама здогадувалася. Скоріше за все, то  його  обличчя нахилилося до неї, коли вона свідомість втрачала.

– Так от, – сказала вона, – перш ніж запевняти інших, що в печері тепер безпечно, я ще раз хотіла в цьому переконатися. Знаєш,  я раптом навіть подумала, що це якийсь жартівник заліз у печеру і розігрує мене, а ніякого духу насправді немає…

– А тепер?

– Тепер  не знаю. Насправді, повірити дуже складно.

– Чому?

– Наш світ, він простий, – зітхнула Юля, –  ми пристрасно бажаєм чудес, чогось чарівного,  надприродного, бажаємо  вірити в те, що навколо існує інше, відмінне від буденності життя – безтурботне, щасливе, і  що це життя здатне виконати будь-яке  наше  бажання. Звідси багато всяких оповідань та переказів про угоди з  усілякою  чортівнею.  Душа в обмін на багатство, щастя, любов, тощо…

Ібергард тихо засміявся.

– Ти про таке мрієш?

– Не знаю. Хоча… В  дитинстві  я страшенно хотіла  мати магічну силу, – несподівано зізналася вона.

– Мені це знайоме, – відповів Ібергард.

– Ти ж   володієш магією?

– Певною мірою.

– І ти вмієш виконувати будь-які бажання?  

Його  прохолодні долоні, як і раніше лежали на її плечах, і ця безневинна близькість приносила їй невимовне задоволення, а холод нітрохи не турбував.

– Вмію.

– А можеш показати? –  спитала Юля.

– Досі не  віриш мені?  – у свою чергу запитав Ібергард.

– Я не знаю… Але мене дещо турбує…

– Наприклад?

– Чому саме мені ти вирішив відкрити своє існування! – тихо сказала Юля.

Ібергард знову промовчав. Говорити про свої  справжні  почуття він,  звісно, не збирався.

– Деякі питання краще залишити без відповіді. Особливо там, де стикаються два різні світи. А щоб ти більше не вагалася… Дивись.

І в повітрі перед Юлею з'явилася підкова.

– Якось ти  приїжджала до печери верхи... Я тоді знайшов підкову.

Точно! Того дня, коли вони з Максом знайшли  печеру, Філін справді втратив підкову із задньої лівої ноги, і його довелося перекувати!

Підкова хитнулася і впала на землю.

– Але я…

– Прощавай.  

Всі почуття миттєво зникли, і за спиною  стало порожньо. 

Юля обернулася.

Ні, звичайна людина не змогла б сховатися так швидко і непомітно. Втім, як і з'явитись. Адже з'явився він теж раптово,  незвідки.

– То ми можемо прийти до печери? –  крикнула вона навмання.

– Приходьте! – долинула до неї луна далекого голосу.

– Стривай! Я не хотіла тебе образити!  – крикнула Юля із запізнілим жалем, але їй уже ніхто не відповів.

Вона  підняла підкову, задумливо покрутила  у руках.

Зараз, коли  перше  її здивування пройшло, нереальність того, що відбувається, стало настільки очевидним, що їй,  навіть, пояснення шукати вже не хотілося.