Розділ 17.1

Тяжко зітхнувши, Юля попрямувала від печери до річки.

Зовсім недавно вона відкрила там дуже затишне, відокремлене містечко під старою розлогою вербою і іноді, в перервах між тренуваннями, збігала туди, щоб посидіти на березі, подивитися на хвилі і помріяти.

І навіть Максу не розповіла.

Це  було її таємне місце, не зачеплене іншими людьми. 

Принаймні дуже хотілося думати, що окрім неї, туди ніхто більше не  потикається.

Кинула  сумку на траву, зняла черевики і засунула ноги у воду. 

Та  вода біля берега була теплою,  анітрохи не освіжала. 

А скинути одяг і скупатися, Юля все-таки не наважувалася.

Вона сиділа, обхопивши руками коліна і жмурилася на сонце,  яке  вогняним, розпеченим диском   висіло  майже посередині неба.

І вода тихо хлюпала  у береги, наганяючи сон.

Юля на мить заплющила очі і раптом здригнулася, виразно відчувши, що на неї хтось дивиться.

Схопилася, квапливо озирнулася на всі боки.

Вона не була тут кілька днів. То невже за цей час, ще хтось натрапив на це благословенне містечко?

Начебто,  нічого підозрілого. Але це не означає, що вона у безпеці. Будь-хто може ховатися за деревами.

Їй стало незатишно. 

Покликати? Запитати, хто тут? Ні, це безглуздо, виглядатиме як у дешевих  фільмах.

Краще вдати, ніби нічого не сталося і просто піти геть.

Юля з досадою подивилася на золотисто-зелену гладь річки, що плескалася під сонцем, а наступної миті з жахом зрозуміла, що хтось встав позаду неї.

У неї спітніли долоні, затремтіли коліна.

– Не бійся,  – тихо прошепотів над вухом знайомий голос.

Ібергард не стримався, побачивши, як вона  йде до води.

Після  їхньої  розмови у печері він вирішив, що дівчина,  так чи інакше, повинна належати  йому. Він  й гадки не мав, як це станеться, чи зуміє вона прийняти його такого, яким він став тепер, але й відпускати її без бою, він не збирався. 

Той  вкрадений поцілунок все ще палив йому губи.

Шалено хотілося знову до неї доторкнутися – не до непритомної, а до цілком живої, теплої, доторкнутися так, щоб вона відчула його дотик.

Ібергард обережно поклав долоні їй на плечі.

– Не бійся... –  повторив він лагідно.  –  І не дивись назад.

Зараз він має лише один метод впливу – голос.

Крізь тонку тканину сорочки Юля відчула холод і тяжкість його долонь.

Але вона інтуїтивно зрозуміла – у цьому дотику немає жодної загрози.

– Я шукала тебе у печері! – зізналася вона.

– Навіщо? – спитав Ібергард, і в грудях його від цих слів усе затремтіло, заіскрилося, засміялося.

– Вибач, але я хотіла переконатися, що ти мені не  примарився…

– Невже?

– Я вдарилася головою, знаєш…

– Знаю.

– Так ось. Звісно, ​​дива – це чудово, але звичайні люди не розмовляють ось так запросто з духами печер або з мерцями.

–  У моєму світі це   –  цілком  звичайна справа, –  задумливо відповів Ібергард.

– У твоєму світі?

– Колись я розповім тобі про нього. Коли згадаю… А зараз кажи ти, – приглушено прошепотів він.