Розділ 16.1

–  І багато там буде картинок? – запитав Ібергард.

Він потроху вже вивчав навколишній світ.

– Заявки на участь подали понад двісті осіб. Тому дуже… –  відповіла Юля і прикусила язик, не давши зірватися з нього тому, що прокинулося в її думках.

Вона навіть рота прочинила, щоб сказати, але щось змусило її стриматися.

Якщо той, хто з нею розмовляє, дух печери або,  взагалі, якийсь іномірний дух, то він, напевно, здатний впливати на події. 

От би він погодився допомогти їм!

Юля хитнула головою. Ні, поки що не час просити. Ось, якщо після… Можливо…

– То що?  – запитав Ібергард, з цікавістю стежачи за тим, як змінюється вираз обличчя дівчини.

– Ні, нічого… Я думаю про те, що це буде дуже складно – оминути решту учасників. Там багато професійних фотографів і акторів! – зітхнула Юля, в таємній надії, що її невидимий співрозмовник  сам здогадається і  запропонує допомогу.

Але Ібергард майже  не слухав її.

Його розум займали зовсім інші турботи. Він невідривно, із захопленням дивився на дівчину – тепле, живе, привабливе мерехтіння  лише за один крок  від нього…

Якою прекрасною  була вона в цьому димчастому напівтемряві печери!

Від думки, що от  зараз вона піде геть, у Ібергарда   занило у грудях, і він знову відчув тремтіння там, де колись билося серце.

Кіт  має рацію. 

Ібергард   втратив голову.  Готовий боротися за  цю дівчину  з усіма світами, що могли забрати її в нього. 

Аби тільки сили вистачило!

Все в ньому зайшлося раптом від безсилих  ревнощів – ось зараз вона піде від нього, і десь там, куди йому ходу немає, хтось  буде обіймати її тендітне тіло, торкатися цього сяючого волосся,  цілувати  рожеві, ніжні губи…

Він не вбив її тоді, бо не хотів її мертву – покірну та приречену. Він бажав  отримати її живою,  справжньою…

І ось тепер, у приступі цих  ревнощів, йому несамовито захотілося схопити Юлю, затягнути  у своє магічне лігво, подалі від усіх жадібних очей. Або навіть глибше, під землю, обійняти, накрити своїм потворним тілом і померти разом, щоб після, через тисячі років, разом воскреснути…

– Там дуже багато професійних акторів та фотографів! – засмучено повторила Юля.

Але її співрозмовник  ніяк на  ці натяки не реагував, та  вона виразно відчувала його пронизливий, спрямований на неї погляд.

Ймовірно, він не розуміє натяків. Ймовірно, з ним слід розмовляти прямим текстом, щоб отримати бажане.

– Я мені так хочеться виграти цей конкурс! – пристрасним пошепком вигукнула Юля.

Просити прямо вона все-таки не наважувалася.

– І що тобі це дасть? – запитав Ібергард, знехотя повертаючись до реальності.

– Що дасть? Тоді я зможу знятися у фільмі, – трохи розгублено відповіла Юля.

Вона подумала про гроші, про гонорар, але не сказала вголос.

Втім, некромант і сам усе зрозумів. Дівчина бажає розкішного життя. І в цьому немає нічого поганого. 

Жінки у всі часи прагнуть розкоші, особливо такі красиві жінки. 

Якби він тільки зміг повернути свою подобу і свою силу! Він би засипав її коштовностями. Збудував би їй золотий палац. Подарував би найрідкісніших у світі коней.

– Добре! – сказав Ібергард, – ви можете робити тут  свої картинки. Я не   стану перешкоджати.

Він уже насилу стримував бажання.  

– За два дні? – запитала Юля, – двох днів нам вистачить, щоб все підготувати ...

– І не пізніше захода сонця. А тепер тобі краще піти.

Голос його зробився   холодним, суворим.

І Юля зрозуміла, що розмова закінчена,  і намагатися її продовжувати  – марно.