15.2

– А що у цій печері? – запитала вона, знову роблячи крок вперед і торкаючись теплих каменів.

–  Нічого. 

–  Отруйні випари є? Або труп?

– Ні! Єдиний труп тут – я! – незграбно пожартував Ібергард, – навіть Хаос, мій кіт,  набагато живіший.

–  Труп? –  злякано  перепитала Юля.

– Можливо. Я не певен. Я був мертвий, а потім ожив…

Скоріше за все, неприкаяний дух! Його вирвали зі звичного простору, і він не розуміє, де він і що йому тепер робити.

– Не йди… – знову попросив Ібергард.

Вона розмовляє з ним. 

Вона, здається,  его не боиться. 

Йому пощастило, що його голос залишився майже таким, як був колись: чарівним, м'яким, туманячим розум…

Але, якщо вона його побачить, то точно втече з жахом.

– Отже, це ти вирубав нас того разу? Пам'ятаєш? – запитала Юля, мружачись у темряву.

Ібергард не знав, що відповісти.

– Вас? – перепитав він.

– Ну так. Мене та Ніка. Ми хотіли подивитися, що тут, у цій печері. Ми підійшли до чогось, чого не можна бачити?

– Ні. Просто… Я після тебе розповім, чому мені довелося так вчинити. А якщо ти бажаєш подивитись, що тут, то можеш сміливо увійти.

– Справді? І  я тебе побачу?

– Ні. На жаль, це неможливо.

– Ти такий страшний? – спитала Юля і відразу загадала про своє  кошмарне видіння.

– Можна й так сказати, – Ібергард  не захотів нічого вигадувати.

– А якщо я пообіцяю тобі, що не злякаюся? – наполягала дівчина.

Спокуса була такою великою, що  Ібергард  ледве не піддалася пориву, але наступної миті  зупинився.

Не тепер! Спершу вона має звикнути до нього, зрозуміти, що він не  зробить  їй нічого поганого, спершу вона має навчитися повністю йому довіряти, а вже потім...

– Ні! –  рішуче  відмовив він, –  Є речі, які не можна робити швидко.

– Мабуть… То можна увійти?

–  Заходь!

Юля поволі увійшла. Поволі пішла вперед.

– Мяу! – волав Хаос.

– Що він каже? – запитала Юля.

– Він дуже радий бачити тебе тут.

Голос  прозвучав  дуже близько, і Юля спитала:

– Ти поряд?

– Так. За твоєю спиною. Не бійся. Іди сміливо.

– Тут темно…

Ібергард відкрив долоню і дунув, пустивши вперед тихий промінь світла, який можна було сплутати зі світлом від ліхтарика.

Тому дівчина і не зрозуміла, що це: надприродне свічення, чи все ж таки  цілком звичайне.

Сама печера була невелика, за кам'яним виступом – метрів десять, не більше. І завширшки метра три. 

Створений за допомогою магії простір, Ібергард поки що не збирався їй показувати.

Юля  уперлася  в кам'яну стіну, озирнулася у слабкому світлі – нічого підозрілого, все спокійно, тепло,  навіть, затишно.

– Ти дозволиш нам провести тут фотосесію?

– А що  це таке?

Юля задерла  голову, оглядаючи стелю.  Доволі висока.  Та й взагалі, простору тут достатньо.

– Фотосесія… Ну, як тобі пояснити. Я хочу нарядитись у старовинну сукню, створити  образ такої собі принцеси. Ніби її вкрав  злий чаклун і   замкнув  у печері. Щось у цьому роді.

– Ага! – сказав Ібергард, – І це все?

– А Макс  буде мене фотографувати.

–  Робити картинки? – уточнив Ібергард.

– Так. Робити красиві зображення. Когось нарядимо чаклуном.

– Або некромантом. Тим, хто вміє оживляти мертвих…

–  Слухай, чудова ідея! – захоплено вигукнула Юля, – Прекрасна дівчина, викрадена огидним, потворним некромантом! Він у неї закохався і тепер жадає взаємності! А вона   краще помре, ніж захоче бути  з ним!

Ібергард трохи  спохмурнів але промовчав.

– А потім ми відправимо ці картинки на конкурс, де оберуть найкращу. Сподіваюся, виберуть нашу. І ми отримаємо приз, –  сказала  Юля задоволено. 

На мить їй здався кумедним той факт, що вона розмовляє з невідомою силою, як зі старовинним приятелем, але дівчина просто викинула це з голови.

Навіщо ускладнювати?