Розділ 15.1

Юля справді не розуміла, навіщо вона  туди йде. 

Але той факт, що кіт, який з'явився з нізвідки, завзято кличе її саме до цієї дивної печери, розпалив цікавість до краю.

Юля вірила у знаки. Якщо вони виникають, то, зазвичай, ведуть до якоїсь певної мети. 

І страх не повинен  цьому заважати

А як же здоровий глузд, інстинкт самозбереження?

Та щось у глибині душі наполегливо шепотіло дівчині, що боятися  нема чого.

Печера манила її, притягувала, а спекотне, наповнене лісовими запахами повітря, солодко  дурманило голову.

Юля нервово потерла долоні одна об одну Зупинилася за кілька кроків від входу.

Увійти?

А якщо там справді якісь отруйні випари, як каже Нік? 

Але сама вона чомусь у це не дуже вірила.

Більше хотілося вірити в те, що печера жива, і просто покарала тих, хто зневажливо до неї поставився. 

Тож, можливо, якщо вибачитися, то печера стане добрішою і відкриє їй свої таємниці.

Дивний кіт озирнувся, нявкнув і ковзнув усередину чорного зіва. Він кликав її, запрошував слідувати за собою.

Вона зробила ще один крок і завмерла на порозі.

Дивно, але трупний запах майже зник, а пахло чимось теплим, запорошеним, гіркуватим і невловимо приємним.

– Ну гаразд, котику, ти привів мене сюди. І що далі? – неголосно запитала Юля, все  ще  не наважуючись ступити глибше в темряву.

Не так  вже й легко  відкинути  підсвідомий страх!  Якщо з нею там щось станеться, то їй вже ніхто не допоможе.

Юля мучилася. Гаряче сонце світило у спину, а в обличчя обдавало прохолодою похмурої глибини.

– Я не впевнена, що мені хочеться туди йти, – знову сказала Юля, звертаючись до порожнечі, – та й тренування незабаром розпочнеться.

Вона повільно зітхнула і зробила крок назад.

Ібергард напружився і простяг руку, торкаючись пальцями густого повітря. Він страшенно не хотів відпускати її, але й страшенно боявся налякати. Тоді вона вже точно  більше  не повернеться. 

– Котику! Ну навіщо ти мене привів сюди?  Я далі за тобою не піду! – Юля зробила ще одну спробу прикликати  незвідане.

Але довкола було тихо. Здавалося, навіть птахи перестали голосити і замовкли в напруженому очікуванні.

Невже в неї почалася параноя або  якийсь  інший психічний розлад? А  дурний кіт  їй примарився… Може вона надто сильно вдарилася головою?

– Все! Я йду геть! – сердито промовила Юля.

– Не йди, –  тихо сказав Ібергард.

Юля здригнулася. 

Першою  промайнула  думка негайно  тікати звідси,  бігти стрімголов. А потім  виникла  підозра, що хтось просто сховався у печері і тепер розігрує її.

Але це теж небезпечно. Дідько его зна, хто там всередені…

–  Не йди, –  м’яко повторив Ібергард,  –  Мій кіт привів тебе сюди, але я не знаю, навіщо він це зробив!

–  Мяу! – сердито промовив Хаос.

Котячою мовою це  означало: "Ти невдячний, хазяїне! Я зробив це заради тебе, адже це ти  втратив голову, а не я!"

– Ти хто?  – запитала Юля, починаючи тремтіти. 

У неї, навіть,  між лопаток похололо.

– Я не знаю, верніше, не пам'ятаю,  – чесно відповів Ібергард, – Я просто існую і все. А ти не бійся мене. Я тобі шкоди не завдам.

Його  мелодійний голос ніби огортав її легким серпанком  легкості та спокою.

І що довше Юля слухала, то більше розуміла, що їй, дійсно,  нічого не загрожує.

– Може, ти дух цієї печери? – спитала вона.

– Дух печери? Ти так вважаєш?

Юля замислилась на мить. Вона багато читала про  неприкаяні  душі, що якимось потрапляють у світ людей з інших світів і після блукають, не знаючи, як повернутися додому. І часто самі не усвідомлюють, хто вони такі і навіщо...

– Чи ти тут опинився випадково? Не з власної волі?  

–  Ось це схоже на правду, –  з легкою усмішкою відповів Ібергард, – Я не пам'ятаю…  Я спав, а потім прокинувся і побачив, що довкола мене вирує  інший світ, чужий і дивний.

Юля почула його усмішку. Їй  страшенно захотілося побачити його.  

Звичайно, ще залишався невеликий сумнів, що все це чийсь безглуздий розіграш, але щось у серці підказувало їй: ні, не розіграш.