14.2

Та  чим ближче він підходив до печери,  тим сильнішим  ставало  хвилювання.  Якесь дивне передчуття охоплювало  його.

–  Мяу! –  почув він вдалині тужлививе, хрипкувате  котяче завивання.

Напевно, полює! Отже, скоро повернеться зі здобиччю.

Ібергард  пірнув у прохолоду печери і пройшов вглиб, крізь стіну. 

Багато сили він поклав на те, щоб  за допомогою магії створити  за стіною  невелику затишну кімнатку, яку  вже точно ніхто не  відшукає.

А, оскільки він  всю ніч тинявся навколо стайні,  то  вирішив просто проспати до вечора, поки спека не спаде.

Дуже незрозуміло  працював його  напівмертвий організм! 

Наприклад, їжі як такової, він не потребував.  Міг дихати,  але   від  дихання його  життєві  функції  не залежали, а ось  у воді і відпочинку потреба, дійсно, була. Особливо, у воді.  

То  чому саме так, а не інакше? 

Тільки-но   він хотів  лягти на купу листя, що заміняло йому постіль,  як  раптом все в ньому затремтіло. 

Найлегший подих вітру доніс до нього флер  жаданого  аромату.

Ібергард  негайно  повернувся  у основну печеру, де на підлозі,  за кам'яним виступом,  мерехтіла  золотиста смуга сонячного світла.

Так могло пахнути лише одна жива істота у всьому доступному йому світі. 

І тепер ця тепла, солодка аура принадних ароматів повільно наближалася.

Невже галюцинації? 

Звичайно, запах залишився на камінні, де пролилася її кров, але раніше він був дуже тихим, ніби висохлим, і  треба було нахилитися ближче до підлоги, щоб зловити його.

–  Мяу!

Протяжне виття Хаосу пролунало біля самого входу.

І тут некромант зрозумів –  кіт не полює, а співає пісень.

Але цього разу не для нього. Хаос заманює когось до печери. Когось?

Ібергард  обережно визирнув назовні.

Ні, не галюцинація. За деревами він побачив знайому фігурку.

Насправді вона. Одна, без супроводу!

То навіщо йде сюди? Туди, де з нею сталося нещастя? 

Люди, звісно, завжди були  не в міру цікаві і самі шукали неприємностей, але Ібергард  думав, що, коли світ змінився, то  якось змінилися і люди.

У нього навіть руки затремтіли від хвилювання.

Він дивилася, як вона наближається, одягнена в сорочку з короткими рукавами, шорти та  легкі черевики. 

Сонячне проміння ніби наскрізь просвічувало її ніжну, засмагло-рожеву шкіру.

Волосся було підібрано догори,  відкриваючи  струнку   шию, у темних очах прозирала насторожена цікавість.

Вона йшла повільно, невпевнено, але все ж таки неухильно рухалася прямо до печери.

Ібергард почув, як вона сказала:

–  Гей, котику, то що ж далі?

– Мяу! – відповів задоволений Хаос.

Ібергард відступив у тінь печери, дивуючись все сильніше. 

Він, навіть,  уявити  не міг, що  то Хаос, відчувши смуток свого господаря, вирішив, користуючись мертвими чарами і особистою котячою  неперевершеністю,   заманити  просто  до нього предмет його    бажання.

Ібергард розгубився, не знав, що робити.

Він не збирався показуватися їй, знав –  вона  знову  перлякається, але йому страшно хотілося затримати її тут  якомога довше, щоб помилуватися її ніжним обличчям,  ямочками на щоках, відливом волосся на скроні,   і тим, як   розсіяно  заводить вона за маленьке вухо  неслухняне темне  пасмо.

Але, щоб дівчина  залишилася, треба дати їй зрозуміти, що поряд з ним вона в повній безпеці.

Ібергард напустив чари, розвіяв їх по  землі найлегшим туманом,  аби тільки  Юля не вирішила раптом повернути назад.