Розділ 14.1

Ібергард більше не дивився на  своє відображення. Він і так знав, як виглядає. 

Процес регенерації чомусь сповільнився, і організм застиг, майже перестав відновлюватися.

Ібергард сидів біля води, розсіяно крутив у руках підкову і вкотре переглядав  у  пам’яті вчорашній день.

Дівчина так сильно його злякалася, що знову знепритомніла.

Він дуже хотів побачити її ще раз, але хіба міг  показатися  у такому вигляді?

Ібергард спохмурнів, покривив і без того потворне обличчя. 

Далеке минуле дражнило, роз’ятрювало, але  він ніяк не міг його  схопити бодай на мить –  воно незмінно вислизало, не давалося до рук.

Після того сполоху пам'яті, він більше  так нічого і не  побачив, хоча  дуже намагався. Яким він був? Він навіть зовнішність свою до ладу не міг  згадати.  

І повернутися на те місце, де  вибрався назовні,  усе ніяк не  наважувався. І не розумів, чому.  Хоча саме там, він міг щось зрозуміти й відчути...

Ібергард сунув підкову в кишеню і жадібно напився холодної ранкової води. 

Треба б   гарно  помитися, але роздягатися він боявся. Його власне тіло викликало таку огиду, що хотілося самому собі вирвати серце. Добре, що хоч плечі розправилися,  зробилися  більш ширшими  і міцними.

Сонце сліпило, від світла боліли очі.

Як же йому набридло сидіти в печері і чекати невідомо чого!

Якби  повернути  свою  справжню  зовнішність повернулася,  то  з'явилася б  можливість вийти назовні, у місто.

А так у нього навіть одягу пристойного немає. Тільки те, напівзотліле ганчір’я, в якому він вибрався з могили. Та ще й якусь куртку знайшов у лісі. Щоправда, вона виявилася йому малою, але він відірвав рукави і вийшло цілком непогано.

– Хаос! – покликав  тихо.

Кіт! Єдина його втіха.

Але й той не озвався. Швидше за все, полює на мишей десь у лісі.

Ібергард завмер, вражений раптовим здогадом.

А може, і йому самому тепер потрібна свіжа кров? 

Він не відчуває   у ній потреби, та хто зна!  Можливо, саме  жива енергія   допоможе швидше повернути   нормальний вигляд.

Якщо він набуде людського образу, то зможе вільно ходити серед людей і брати все, що вважатиме за потрібне.

Але, якщо він ніколи не стане колишнім? Тоді доведеться сидіти в печері або, швидше за все, шукати  новий притулок, більш надійний. Або спосіб знову померти. 

Ібергард підвівся і встав на весь зріст біля води, з огидою дивлячись на свою довгу, висохлу постать у річковому відображенні.

Добре, що хоч   магія збереглася,   нехай  і не працюю так як раніше. 

Первинні стихії майже не змінилися. Вогонь  так само  горить, а далеко в глибинах своїх, земля залишилася незайманою,  як і тисячі років потому. 

Вода і повітря, на жаль, стали   набагато важчими, але це вже результат того, що на землі занадто  розплодилося  людей.

Скільки днів він тут? Сонце сходило сім разів, отже сьогодні – сьомий день.

І за сім днів  стільки подій!

Сьогодні  вночі він ризикнув піти слідами дівчини і здалеку побачив конюшню. Наважився підійти трохи ближче, жадібно вдихаючи слабкий слід   солодкого дівочого запаху.

Вочевидь,  вона тут часто буває… 

Потім він прослідив її запах до   того поля недалеко від річки, де вона тренувалася.

Страшна думка про те, що він більше ніколи її не побачить, зводила Ібергарда  з розуму.

– Юля… –   тихо   промовив, покликав   він, знаючи:  вона його  не почує.

І повільно побрів у бік печери, оскільки сонце зійшло у спекотному серпанку,  то ж і день обіцяв бути спекотним. 

А спеку Ібергард не міг виносити, його шкіра  відразу  починала репатися  і димітися.

Де ж Хаос? Кіт, зазвичай, не відходив від нього далеко.

Некромант вдихнув   ранкове  повітря.

Але, оскільки Хаос  воскрес з мертвих, то не мав запаху. Це особливість кожного, хто зумів повернутися з потойбіччя. І тому відчути, де   саме  блукає  кіт, Ібергард не міг.