13.2

– Я хочу, щоб ти розум увімкнула. І не шукала того, чого немає, а хапала  б те, що саме в руки пливе.

–  Макс? –  Юля зневажливо скинула брову.

Ні, ця зневага  відносилась, звісно,  не до Макса, а до ситуації загалом. До Макса  Юля ставилася  як до брата, нехай і  трохи настирливого.

– Макс!  – безтурботно кивнула бабуля. –  Це почуття перевірено роками.

– Ба!

– Мовчи! Я ще не все сказала! Макс, звичайно, теж не завжди подарунок, але він поважає тебе, цінує твої бажання і хоче зробити тебе щасливою. До того ж, Юле, – бабуля хитро підморгнула, – Макс не хлюпик якийсь, а вродливий   і  сильний хлопець. Он який вимахав. Під два метри...

– Метр та дев'яносто три сантиметри, – машинально промовила Юля.

–  Ти просто звикла до нього. Тому що ви з дитинства на одному горщику, вважай, сиділи... А ти спробуй подивитися на нього іншими очима. Новими. Наче ви тільки-но  познайомилися.

І тут у двері  подзвонили.

– Ага! А ось і герой твого роману, – засміялася Юля, допиваючи каву.

Вона не впустила Макса в квартиру, злякалася, що бабуля почне    годувати його плюшками,  причепиться  з розмовами,  і вони запізняться на тренування.

Юля  квапливо одяглася, схопила підготовлену з вечора сумку.

–  Ти все ж таки подумай добре про те, що для тебе,  дійсно, є важливим,  –  сказала їй бабуля, проводжаючи її до порога.

– Неодмінно! – пообіцяла Юля, чмокнула бабулю в щоку і вискочила за двері.

Звичайно, Максу вона про цю розмову нічого не сказала. Якщо бабуля бачила його вчора,  то він і так все знає. Що-що, а свою думку бабуля висловлює завжди: де треба і де не треба.

На стайню їхали мовчки.

– Я зараз до Пашки поїду, –  сказав Макс  перед тим, як Юля вийшла з машини, –  Треба з тим… Ніком  переговорити.

– Тільки без дурниць, будь ласка…

– Не хвилюйся. Бити нікого не стану.

Макс не зізнався Юлі, що вони домовилися обстежити печеру без неї.

– І не треба за мною приїжджати. Нікуди я не подінусь...

Так сказала Юля  і повільно пішла у бік стайні.

Дивно! Начебто й не ранній ранок, а довкола – ні душі. 

Зазвичай, у такий час конюхи вже виводять коней на обгороджені майданчики, щоб ті побігали  на волі, пощипали свіжої трави.

На гірці бар'єрних планок, складених біля паркану відкритого манежу, сидів кіт.

Худий, трохи облізлий, чорний, з попелястими  підпалинами на морді і на спині.

–   Мяу!  – сказав кіт,  ніби вітаючись, пильно подивився на Юлю і посміхнувся.

– Ти чий? – здивувалася вона, оглядаючись.

На конюшні зроду не  водилося  жодних котів, та й будинків поблизу не було. Але він міг втекти з міської околиці і прийти сюди.

Кіт  замукотів,  продовжуючи дивитись  на Юлю і блаженно жмурячись.

Юля простягла руку і погладила його по густій, м'якій щорстці,  що подекуди звалялася в  в невеликі ковтуни.

Кіт підвівся, вигнув спину дугою, зіскочив  донизу  і, вальяжно переставляючи лапи, попрямував у ліс.

Та за  кілька кроків зупинився і озирнувся на Юлю, яка продовжувала розгублено стояти біля бар'єрних планок.

Знову маякнув,  але вже більш  наполегливо, ніби запрошуючи дівчину слідувати за ним.

Юля знову    подивилася   навкруги. 

Але двір  був порожнім і, наче,  якимось дивним. Або таким  его робило  світло, яке просочувалося крізь хмари, що  нокочували на сонце.

– Котику, я не розумію…

Кіт пирхнув і одним стрибком зник у кущах.

Юля  сіпнулась  у нерішучості.  Повне безглуздя!

Незнайомий кіт,  який   невідомо звідки  тут узявся, кличе її в ліс, і дивиться  на неї   розумними,  майже людськими очима?

Мало того,  він ще й розмовляє!

І це після того, що сталося вчора… 

Юля похитала головою.

Будь-яка розсудлива людина назвала б її повною ідіоткою, але що поробиш –  все   небезпечне і незрозуміле  завжди  притягує!

Нічого страшного, якщо вона зазирне до лісу ненадовго. Ранок яскравий, тепло, сонечко світить, пташки співають…

Юля ще раз озирнулася на дивно-порожній двір і ковзнула за огорожу з живоплоту, де кілька секунд тому зник чорний кіт.