11.2

– Мені й тут непогано! – відмовилася  вона, чудово знаючи, що зараз почнеться.

Макс мав одну гарну рису – він ніколи не влаштовував розбірки на людях.  

–  А тепер розказуй, люба,  навіщо ти поперлася в ліс, та ще й у печеру? – зловісно-спокійним тоном поцікавився Макс.

– Не знаю, – Юля пересмикнула плечима, – Ми  розмовляли  про фотосесію. Мені захотілося ще раз ближче подивитися, все оцінити.

–  Якого біса ти взагалі пішла кудись із цим хлищем?

На цей раз Макс загрозливо підвищив голос.

–  Не кричи! – байдуже відповіла Юля. – Я просто хотіла зустрітися з кимось, хто не ти.

– Зустрілася? Полегшало?

–  Ти всім розповідаєш, ніби я твоя наречена. Але ж це не так!  – у  серцях дорікнула Юля, –  Я не давала тобі жодних обіцянок. Ми навіть не цілувалися ніколи по-справжньому, не кажучи вже про більше.

– Скоро ми це виправимо.

–  Ти мене не чуєш, Максе! Я не збираюся за тебе заміж!

– А за кого збираєшся?

–  Та ні за кого! Я ще дуже молода. У мене олімпійські ігри на носі.

– Одну іншому не заважає…

– Перестань, благаю! – скривилася, застогнала  Юля.

–  Він тобі сподобався? Цей лікар, щоб його, –  спитав Макс і  гарненько вилаявся.

Юля мовчала, надувшись.

–  Якби з тобою щось трапилося, я б його вбив. Ось просто шию б звернув, слово честі!

–  Не сталося ж…  Поїхали додому, – втомлено попросила Юля, –  я зовсім без сил. А завтра тренування.

– Завтра  я сам, особисто відвезу тебе на тренування. І, послухай… Мені цей Нік уже поперек горла. Ти розумієш? 

–  Тобі будь-хто  поперек горла.

–  Справа не в ревнощах, моя люба, –  примирливо відповів Макс, – Він дивний якийсь, хоч і Пашкін родич.  Повір  мені на слово.  І погляд у нього маніячний.

–  Маніячний! Ну, ти сказав!

–  Тримайся від нього подалі. Принаймні наодинці не зустрічайся. Обіцяєш?

– Нічого не буду тобі обіцяти!

Макс люто натиснув ногою на педаль і машина, верескнувши, рвонулася з місця.

Заснути цієї ночі не вийшло.

Лежачи в темряві і слухаючи цокання годинника, Юля знову і знову поверталася думками до загадкових подій,  намагалася відтворити з уривків спогадів те, що сталося в печері.

Вони йшли в напівтемряві. Все було спокійно. Так, смерділо нестерпно, але що далі вглиб, то, здається,  все  менше смерділо… Вона відчувала, як сонце гріє її спину, падаючи в прохід. А потім вони звернули за кам'яний виступ і…

Юля напружилася з усіх сил, наморщила лоба і навіть зуби сціпила. Намацала рукою шишку під волоссям.

Вона зачепилася за щось на підлозі. Впала... Вдарилася головою. Не скронею, а трохи вище, з правого боку. Точно! Так і було.

А після? Розплющила очі і побачила той кошмар.

Хтось над нею схилився. З обличчям черепом, з  вискаленими  зубами. Очи його  палахкотіли  лютим зеленим  вогнем.  

І жмут жовтого волосся впав униз, а цей хтось відвів їх від очей довгими чорними пальцями.

Чим   довше Юля думала про це, то менше залишалося впевненості, що це був саме Нік. 

Звісно,  людський розум  – ще той жартівник, але таке жахливе обличчя він не міг створити з нічого… Мабуть…

Дівчина повільно зітхнула, повернулася на бік і заплющила очі.

І, провалившись у важкі хвилі сну, знову побачила це моторошне обличчя. і почала тікати від нього вглиб печери. 

Раптом  кам'яна підлога зникла. Її почало затягувати вниз, під землю. А чудовисько стояло над нею, дивилося, як вона б'ється в агонії, і страшним голосом реготало.