Розділ 11.1

На зворотному шляху  вони все ж таки завернули до найближчого пункту швидкої допомоги.

Щоб попередити зайві розпитування, пояснили, що трохи випила  на пікніку в лісі, почали, бавлячись,  ганятися один за одним  і впали. Зачепилися за корінь,  вдарилися об  дерево. 

Така версія, справді, не викликала підозри.

Після огляду, лікар підтвердив, що жодних серйозних пошкоджень   вони не отримали. У Юлі – шишка на голові, у Ніка – кілька подряпин і синців.

– Звичайно, якщо почнеться нудота, головний біль і брижі в очах, звертайтеся, – нудним голосом проінструктував лікар.

Напевно, йому набридло повторювати одне й теж кілька разів на день.

Спершу повезли додому Ніка.

Він увесь час мовчав, намагався згадати чи зрозуміти, що ж сталося у печері. В голові застигла мить: ось він заносить ніж над непритомною дівчиною. А далі що?

Юля жива, на тілі немає ніяких міток, а   Нік чудово пам'ятав кров на її білих, незчеплених засмагою грудях.

Нік, хоч і вірив у надприродне, але все ж таки був лікарем. 

І після недовгих  роздумів,  знайшов єдине розумне пояснення того, що сталося. Точніше тому, що, швидше за все, сталося.

У печері, мабуть, присутні якісь отруйні випари, від грибів чи від підземного газу… Треба уточнити, які саме рослини чи мохи мають подібний одурманюючий запах. Якщо на болотах такі ростуть, то чому б їм і  у вогкій печері не розплодитися?

Виходить, все, що він бачив і чув, могло виявитися звичайними галюцинаціями.

Можливо, Юля справді впала в печері, наприклад, від задухи, а він зумів вибігти  назовні і звалився  у кущі…

Притягнуто за вуха, але іншого пояснення поки що немає.

Сказати, що він кинув Юлю в печері, а сам втік у запароченні, Нік теж не міг.

– Або на нас зовсім ніхто не нападав, – повільно промовив він, подивившись на Макса, який пригальмував біля світлофора.

– Не нападав?

– Хто знає, що там у тій печері! Грибні спори, наприклад. Отруйні. Загалом, все це могло бути просто маренням, витвором уяви.  Ми, швидше за все, чимось надихалися.

Макс насупився, міркуючи. І спитав:

– Тоді чому  першого разу  нічого не сталося?

– Може, ми гриб якийсь роздавили, – Нік смикнув плечима, – Або випаровування…

– Випаровування?

– Підземні. Які не завжди активні, а у певний час... Не знаю, щоправда, чи бувають такі...

– Треба в інтернеті покопатися, – буркнув Макс, зосереджено дивлячись на дорогу.

– У будь-якому разі, – подала голос із заднього сидіння Юля, – якщо в печері небезпечно, то влаштовувати там фотосесію не можна.

– А ти сама пам'ятаєш щось? – оглянувшись на неї через плече, обережно запитав Нік.

– Пам'ятаю лише те, що впала.

–  Зачепилася за камінь? – підказав Нік, намагаючись вселити їй свою версію події.

– А ти бачив, як я впала?

Нік на мить задумався. Слід діяти обережно.

– Не впевнений. Я на крок позаду йшов… І в мене раптом голову повело, в очах зарябило, потім бачу – ти падаєш… Знаєш, як у сповільненій зйомці, – безсоромно брехав він.

З одного боку, Нік був радий, що не вчинив злочин.

А з іншого…  

Мрії про могутність, усвідомлення власної обраності зовсім затьмарили його розум. І він, як останній дурень, купився на примарні обіцянки невідомої сили. І залишився ні з чим. Добре,  хоча б  руки забруднити  кров'ю не встиг.

Ні до в'язниці, ні до психлікарні потрапляти не хотілося.

Потрібно повернутися в печеру і  якось  розібратися, що ж  там, насправді,  відбувається.

–  До Пашки зайдеш? – запитав Нік, змінюючи тему.

– Не сьогодні, –  мотнув головою Макс.

–  Ти ж книгу хотів взяти.

– Іншим разом.

Макс висадив Ніка біля під'їзду, але їхати не поспішав.

Він поплескав рукою по передньому сидінню, запрошуючи Юлю пересісти.