10.2

Макс вискочив на галявину перед печерою, спіткнувся об якесь  коріння, але втримався на ногах і ошелешеним поглядом обвів картину,  яка  йому  відкрилася.

– Що за... – і миттєво прийшов до тями, і кинувся спершу до Юлі, почав торсати  її за плечі, – Юлько, що з тобою?  Ти що? 

Вона застогнала, засмикалася, обличчя її перекосилося.

–  Юлька! – побачивши кров,  Макс квапливо обмацував її голову. 

Начебто нічого. Шишка...

– Це ти... – прохрипіла вона, відкриваючи очі, – а мені здалося...

– Сісти зумієш? 

Вона кивнула, кривлячи губи.

Макс допоміг їй піднятися, підтримуючи за спину.

Юля сіла, стукаючи зубами.

–  Що сталося? – запитав Макс.

– Ні-ні-ні знаю... – вона із силою потерла пальцями холодне й мокре чоло.

–  Там у кущах цей... не перевіряв ще, живий чи мертвий, – тихо відповів Макс.

– Нік?

– Ну так... Зараз піду, подивлюся.  

Він повільно попрямував до Ніка і за хвилину крикнув:

– Живий начебто... Пульс є. Гей, приятелю, ти в собі? Можеш говорити?

І легенько кілька разів ляснув  його по щоках.

– Може, швидку? – долаючи тупий біль у всьому тілі, жалібно запитала Юля.

Макс потягнувся у кишеню  до телефону, але в цей момент Нік  щось пробурмотів, махнув рукою, та так різко, що Максу довелося ухилитися, і диким поглядом озирнувся на всі боки.

Він все пам'ятав. Пам'ятав, як націлив ніж у груди Юлі, а потім –  провал.

–  Макс? – прохрипів він.

На мить йому здалося, що він усе-таки вбив її, що його застали на місці злочину з ножем у руці, у плямах її крові...

– Ти як? У порядку? 

– Здається... –  відповів Нік і  слідом  вигукнув –  хрипло, безпорадно:  –  Юля?

– Та з нею все добре. Хто-небудь скаже мені, що тут сталося? На вас напали? –  запитав Макс, нетерпляче підвищивши голос.

Нік, хитаючись, піднявся. Побачив Юлю, що сиділа  на траві жива і здорова.

А  якщо  йому все це, взагалі наснилося? Не було ні голосу, ні ножа, ні крові...

– Може, й напали, –  повільно вимовив він.

–  Може, –  луною повторила дівчина, – ми пішли в печеру...

–  І що? 

– Я спіткнулася і впала... здається... Прямо там, усередині. А далі – порожнеча. Мабуть, свідомість втратила.

Нік миттєво оцінив ситуацію.

– Ти спіткнулася, –  підтвердив він, – А я тебе виніс назовні, оглянув... А потім... – він болісно поморщився.

– Що потім? – крикнув Макс, – Та кажи вже, не тягни кота за вухо!

– Щось сталося. Мене немов по голові вдарили. Ззаду. І все...

Макс міцно заплющив очі, порахував  про себе  до п'яти.

–  Добре!  Швидка потрібна кому-небудь?

– Мені ні, – відповів Нік, прислухаючись до власних відчуттів. 

Струсу, найімовірніше, немає. Голова не паморочиться, свідомість ясна, а невелика ломота в м'язах, вочевидь,  скоро мине.

–  Мені теж... начебто, – сказала Юля, насилу піднімаючись на ноги.

–  Тоді  краще піти  звідси... Не подобається мені все це... 

Макса пересмикнуло. Від чорного печерного зіву віяло вогкістю, смородом і холодом могили. 

Нік пішов сам. Юля спиралася на плечі Макса, але загалом почувалася добре. Ось тільки якась затаєна тривога не давала їй спокою. 

У напівзабутті вона побачила, начебто, схилене над нею страшне обличчя. Чи, може, це розум так переінакшив картинку, а насправді над нею схилився Нік?

Ібергард похмуро дивився їм услід. Останні червоні промені передзахідного сонця висвітлювали його високу нерухому фігуру. 

Той, хто хотів убити дівчину, збрехав, що допоміг їй. Але чого ще чекати від людей! 

Тож, її звуть Юлею... Сьогодні Ібергард вперше звернув увагу на її ім'я. 

Він невідривно дивився, як вона віддаляється від нього і розумів, що, швидше за все, більше її ніколи не побачить.  Навряд чи вона забажає повернутися туди, де ледь не загинула!