Розділ 10.1

Ібергард  наблизився до непритомної дівчини. 

Йому навіть не довелося торкатися її, щоб зрозуміти, наскільки серйозною є рана на голові.

Він повільно, навіть, боязко  провів чорними сухими пальцями по білій шкірі її розкритих грудей, стираючи кров, залишену вістрям кинджала. 

І його наче вогнем обпекло –  колючим жарким полум'ям, що проникло всередину, і десь там, серед зотлілих нутрощів, знов незвично й болісно затремтіло давно втрачене серце.

Чому він зупинив цього любителя легкої сили? Адже мертвою   дівчина  б належала  йому безроздільно. 

Але Ібергард добре  знав: воскрешене людське тіло, безумовно, продовжує жити, але в ньому вмирає іскра, тьмяніють усі почуття і бажання, гасне світло в очах –  бо смерть має право забирати своє в будь-якому разі. 

І вона забирає справжню життєву силу, залишаючи лише слабкий її відблиск.

До того ж, якщо він дівчину воскресить, то вона втратить свій запах – запах  меду і вологих після дощу троянд...

Ібергард тихо загарчав і обхопив  руками  Юльчину голову. З під долоней полилося  світло.

Юля схлипнула, слабко смикнулася і розплющила затуманені очі.

Побачивши схилене до неї чорне, тліюче обличчя з провалами очних ямок, у яких горів зелений  вогонь, з вишкіреними зубами поміж порваних губ, вона застогнала і забилася, наче в припадку.

– Заспокойся… –  пробурмотів некромант, гладячи її по крижаній щоці, – поруч зі мною ти в безпеці...

Дівчина не почула його слів, бо  від страху знову впала в безпам'ятство. 

Але її життю більше нічого не загрожувало. Тільки на маківці залишилася шишка від удару, а у волоссі заплуталося кілька крапель крові.

Ібергарду  раптом страшенно захотілося поцілувати її. 

Колись давно в нього було стільки жінок, що він втратив їм рахунок, а тепер  – він відмовляється від однієї-єдиної, що пробудила його чуттєвість, що могла б залишитися з ним.

І не стримавши пориву, Ібергард притулився чорним ротом до її напіввідкритих, вологих губ.

Ні, він би хотів отримати її живою, а не воскрешеною, щоб відчувати її справжній запах, бачити її щирий сміх і вогонь справжнього життя в очах...

– Оце так, Хаосе, – сказав він коту, підняв Юлю на руки, виніс її з печери на згасаюче світло дня і поклав на теплу траву.

Вона прокинеться. Прокинеться і піде сама. Їй не потрібна допомога. А той, інший?

Ібергард озирнувся на Ніка. Хлопець теж був живий. І теж не зазнав жодних серйозних ушкоджень.

– Та що зі мною? – пробурмотів некромант   із сумною усмішкою, –   припустимо, дівчина  й справді заслуговує  на життя,  але цей... його треба було якщо не вбити, то покалічити, вибити  йому мізки...

– Юля! Юлько, ти тут?

Гучний стривожений крик прорізав як блискавка тишу вечірнього лісу.

Ібергард обернувся.  Він впізнав голос.

Це був Макс.

Макс  закінчив свої справи завчасно і приїхав на стайню за Юлею, але дізнався, що вона закінчила тренування близько години тому і, здається, збиралася в кав'ярню.

Тільки в кав’ярні  він її не знайшов, а телефон мовчав.

І Макс, немов досвідчений слідопит, за якимось натхненням зрозумів, що дівчина могла піти до лісу...

Ібергард спохмурнів, потім поспіхом сховався в печері і почав спостерігати.

Шановні  прихильники фентезі-історій! Якщо читаєте, то,  скоріше за все,  книга вам подобається. Тож, будь ласка, не ігноруйте автора.  Залишайте вподобайки і коментарі!  Дякую!