Розділ 9.1

–  Нічого такого.  Утім, якщо чесно, я особливо й не розпитував, –  сказав Нік,  безтурботно  посміхнувся і  додав: –  А це місце  –  ідеальне не тільки для  вашої фотосесії.

Він чекав. Терпляче. 

Але Юля стояла на одному місці,  тихенько притупуючи  ногою, роздивляючись чорний зів входу і  густі, у затінку,  кущі. 

Вечірні промені лягали косо. Пахло димом і прісною водою від річки, розчавленими грибами, зім'ятою травою і ще чимось майже невловимим. 

І від усіх цих пахощів  солодко паморочилася голова.

– Для чого ще воно ідеальне? – спитала Юля.

– Для всього. Для магії. Серйозної магії.  Бо там хтось є. Незаперечно! 

–  Мертвяк? –  Юля криво посміхнулася.

–  Навряд чи.   

–  А що тоді смердить?

–  Можливо, це просто специфічний запах  самої печери. Наприклад, вода застоялася,  або рослини гниють… Та все що завгодно! –  Нік пересмикнув  плечима, – Якась  природна органіка... Бувають  дуже смердючі рослини.

Він усіма силами намагався зробити так, щоб дівчина сама захотіла підійти ближче до печери.

Юля ж відчувала тривогу і небезпеку, але ніяк не пов'язувала ці почуття  з Ніком.

І все ж, печера притягувала її незрозумілим чином. 

Вона ще минулого разу це збагнула.  То ж, чи варто ризикувати? Мабуть, варто.

– Ходимо   ще раз подивимося! –  запропонувала вона весело. 

Обличчя її спалахнуло, а в очах засвітився такий азарт, що Нік внутрішньо здригнувся. 

Немов це вона була мисливицею, а він –  приреченою жертвою.

Але для пристойності, для впевненості, хлопець  усе ж таки вирішив не поспішати.

–  Чи ти боїшся? –  побачивши його замішання, запитала Юля.

– Я не боюся, я просто обережний. До того ж у нас немає вогню. А там темно. Запросто можна спіткнутися об що-небудь...

– А ми недалеко, з краю, –  збуджено посміхнулася Юля,  –  Просто я тут думала кілька днів…  Знімки  краще робити і поруч із печерою, і всередині. Так вийде більш таємнично. А раптом, такі знімки будуть тільки в нас?

Нік насупився, пожував  задумливо губами і нарешті сказав, нібито знехотя:

–  Добре. Якщо ти наполягаєш...

– Сподіваюся, що там все ж  таки немає мертвяків! – весело відгукнулася Юля  і кинулася до печери.

Нік попрямував слідом. Він був напружений до краю і розумів: якщо зараз дівчина з якоїсь причини передумає, то він уже не дозволить їй повернути назад.

Серце страшно стукнуло і завмерло, він і зовсім перестав відчувати його биття.

Але Юля не передумала. 

Вона заскочила в печеру легко і бадьоро,  та негайно  зупинилася, скривилася від запаху,  затиснула долонею ніс.

–  Сумніваєшся? –  запитав Нік. 

Самого його  запах зараз турбував найменьше.

–  Анітрохи!

Намагаючись не дихати, Юля повільно, витягнувши руку і обмацуючи простір попереду себе, рушила вперед. Короткими, обережними кроками.

І що тепер? Несподівано вдарити її ззаду по голові? Чи краще штовхнути об стіну? Так, начебто вона сама спіткнулася в темряві...

Ібергард спостерігав за тим, як ці двоє йдуть печерою прямо до нього. 

Весь день він  чекав із цікавістю і нетерпінням,   бо не був упевнений, що хлопець  справді прийде і приведе з собою приречену жертву.

І побачивши ту саму дівчину, запах якої розтривожив його чуттєвість, він страшенно запалився. 

Чудово! Нехай цей  бовдур  її вб'є. Тоді він залишить її в печері до певного часу, поки тіло не почне розкладатися, а після  поверне до життя.

І тоді в нього буде подруга. Майже така сама, як і він сам. 

Ібергард радісно вискалився. Звісно, доведеться дещо віддати натомість.  Зовсім небагато.  Для людини –  більш ніж достатньо.

Нік болісно міркував, як же йому вчинити.  Треба відвернути увагу дівчини, змусити  її нервувати... 

Він обережно дістав із кишені запальничку і кинув вбік.

Та  різко вдарилася об каміння. 

–  Що це? –  злякано вигукнула Юля і відскочила назад.

Нік миттєво підставив їй підніжку.

Юля не втрималася на ногах і впала, та так вдало, що стукнулася з розмаху головою  об стіну.