6.2

А ще свист, шепіт, тіні, холодний вітер, дивна поведінка ліхтарика – все вказує на те, що в печері ховається якась могутня сила.

І якщо цю силу задобрити, можна здійснити задумане, отримати бажане,   або, навіть,  щось  більше…

Але провокувати відкритий конфлікт Нік не збирався. І, скориставшись тим, що Макс відволікся на телефонний дзвінок, запропонував:

– Може зустрінемося сьогодні ввечері… чи завтра вдень по обіді?

Він стояв біля відкритого денника і дивився, як Юля розтирає м'якою рукавичкою  спітніле після тренування, велике  тіло Філіна.

Вона не здивувалася, лише посміхнулася.

– Ось так, одразу?

–  А навіщо прикидатися? – Нік  навмисне недбало знизав плечима. Знав – багато дівчат люблять м'який натиск. Або скоріше впевнену силу. Звісно – не грубу.

– Ти мені подобаєшся, – сказав він, – Я хотів би познайомитися ближче. До того ж, ми маємо спільне захоплення. Я можу допомогти…

– У чому?

–  Поговоримо під час зустрічі! – лагідно посміхнувся Нік.

Нічого підозріло Юля у його проханні не побачила. 

Та й що таке –  одна зустріч? Поспілкуються трохи і все!

До того ж, їй і бабуля радить зустрітися з кимось, крім Макса. Щоб відчути різницю, так би мовити. Але у бабулі свої власні мотиви…

–  Завтра,  – відповіла  вона, подумавши якусь мить, – Приїжджай сюди.  Так мені  зручніше. Після тренування посидимо у кав'ярні, тут, неподалік. Там добре готують, та й кава пристойна.

– А твій наречений? – запитав Нік.

– Макс  – не наречений. Він друг… Нічого страшного. Завтра він буде зайнятий.  

– Тоді завтра і побачимося!

Нік трохи нахилив голову, прощаючись, і швидко пішов коридором до виходу зі стайні.

У тамбурі зустрів Макса. Той якраз  закінчив  говорити по телефону.

– Ідеш?

– Так. Багато справ, – поспішно  відповів Нік.

– То що там із книгою? Даси почитати?

– Звісно!

– Коли?

– Завтра ввечері, наприклад.

– Чудово! Тебе підвезти? – запитав Макс з  посмішкою, яка більше скидалася  на оскал.

– Дякую, та  я краще пройдусь пішки. Або автобусом…

Але  попрямував  Нік  не на автобусну зупинку, назад у ліс. До печери. 

Йшов, прислухаючись,  оглядаючись.

Повільно наблизився, невпевнено зупинився біля входу. 

Серце билося квапливо, зі страхом, у скронях гулко шуміла кров, але відступати він не збирався.

У своєму житті Нік бачив багато дивних місць, але в жодному з них не відчувалася  так явно чужа присутність. Присутність чогось такого, що, мабуть, і зовсім не належить цьому світу.

Він  намацав у кишені запальничку, але передумав. 

Ймовірно, той, що живе всередині, не терпить світла, інакше не ховався б у темряві.

Він ступив у печеру, долаючи огиду від запаху, який, здається, посилився ще більше.

Дуже повільно, напружившись  немов  струна,  пішов до того місця, де розколовся його ліхтарик. 

Робив крок і зупинявся, і так стояв близько хвилини, даючи очам звикнути до мороку печери, і знову йшов далі.

Залишки ліхтарика хруснули під ногами. Нік зупинився, завмер злякано і прислухався.

Але в печері було тихо, тільки чулося, як птахи перегукуються десь  за кам'яними стінами і тихо белькоче, співає листя чагарників, що ростуть  біля входу.

Нік обережно видихнув, збираючись із силами та мужністю. 

Було  дуже страшно. По тілу побігли цівки  липкого, неприємного поту.

– Пробач, що не  називаю тебе не ім’я. Я  не знаю, хто ти,  але вітаю  з усією повагою, – тихо промовив Нік, жмурячись у пітьму, – І прошу вибачення за те, що раніше наважився вторгнутися у твої володіння без дозволу…

Тиша. Нік прислухався, намагаючись почути хоч щось. Він дуже боявся, що його власна фантазія змусить його бачити та відчувати те, чого немає насправді.

Це найстрашніше, що може статися – обдурити самого себе у несамовитій спробі поринути у потойбічне.

– Смиренно прошу тебе – почуй  мої слова. Я звертаюся до тебе!

Серце підскочило до горла, і чомусь дихати стало дуже важко.